КОЛОСКИ
Двадцять пять років тому, коли я була молодою й наївною, дільничний лікар, не звертаючи уваги на мої сльозливі заперечення, направив мене в терапевтичне відділення районної лікарні.
Мені тоді щойно виповнилося двадцять три, а моєму чоловікові, Тарасу, двадцять шість. Тарас працював інженером у проєктному бюро на Львівському заводі, я закінчувала навчання в університеті. Одружені ми були вже два роки, дітей поки не мали про пелюшки й мріяти не збиралися.
Я вважала себе ідеальною дружиною, що майже не має вад. Але з кожним днем в Тарасові я бачила все більше недоліків: він проводив надто багато часу зі своїм мотоциклом «Ява», а не зі мною. Я була впевнена, що зможу перекроїти чоловіка під свої уявлення. Як же я помилялась змінюватися мала передусім я.
Після важкої іспитової сесії організм здався: шлунок болів нестерпно, мене нудило, не могла ні їсти, ні пити.
Донечко, зітхнув сивий Дмитро Панасович, поправляючи рогові окуляри на носі, бережи здоров’я змолоду, а сукенку знову. І не сперечайся зі мною, Оленко. Треба добре обслідуватися і підлікуватися. Все, все, більше нічого просити не треба руки вмиваю, ластівонько. Тепер мудріші за мене колеги подбають про тебе.
Він передав мені направлення, і, ковтаючи сльози, я попленталась оформлятися в стаціонар.
В палаті нас було четверо: дві жінки літнього віку, худорлява старенька у білому ситцевому хустці в синю цятку, і я. Бабусю звали Ганна Петрівна, а імена інших жінок стерлися з памяті.
Не хотіла ні з ким говорити ображена на весь світ, зокрема на Тараса, який, на мою думку, не відстояв, щоб мене лікували вдома, а не класти у лікарню.
Загорнувши ноги до живота, відвернулась до стіни, лежала на ліжку, насолоджуючись своїм горем і подумки звинувачувала всіх у своїх бідах.
Забери цю свою домашню їжу, кожного разу бурчала я Тарасу, коли той приносив мені судочки з вечерею.
Оленко, лікар казав, що тобі потрібна риба, особливо морська, приготована на парі, лагідно вмовляв мене Тарас. Скуштуй хоч ложку картопельки, я старався.
Не проси! відрізала я сердито. Годуй цим песиків у дворі, хоч сумніваюся, що й вони таке їстимуть.
Тарас тяжко зітхав, засмучено йшов, а я ще більше намагалась образити його гострим словом.
Не приходь більше, чуєш? кидала я йому навздогін.
Та він усе одно зявлявся і перед, і після роботи, не зважаючи на мої образи. Кожного ранку на тумбочці стояла свіжа їжа, усе власноруч приготовлене та щедро загорнуте в байкову ковдру, аби не охололо. Я не цінувала ні його терпіння, ні любові.
Коли він все встигав? Зараз розумію, як нелегко йому було, але тоді я думала тільки про себе.
Ліки, уколи й крапельниці не давали результату. Я худла щоки впали, під очима темні кола. Мене обстежили й поставили діагноз хронічний гастрит. «Пшик, невелика справа!» скажете. А для мене це була справжня перевірка.
Виконуючи всі призначення, я лягала на скрипуче ліжко, впиралася поглядом в стелю і відганяла всіх від себе. У палаті від мене віяло суцільним негативом, і я це розуміла, але змінити себе не могла.
Якось дві жінки з нашої палати відпросилися ночувати додому, і ми з Ганною Петрівною залишилися вдвох.
Не спиш, Оленко? тихо запитала бабуся.
Не сплю. Живіт не дає. буркнула я й відвернулась.
Знаєш, доню, я вже втричі за рік тут підліковуюсь для профілактики. Гастрит, як у тебе. Можна й дома справлятись, як навчишся себе шанувати.
Ви зараз будете вчити мене, як правильно їсти? Не треба, я й сама розумна, огризнулась я.
Та ні, дитинко, ласкаво відповіла Ганна Петрівна. Ти мені молодість нагадуєш. Я була такою ж різкою та гордою, пятдесят з гаком років тому.
Я розвернулася до неї і вперше вдивилася уважно: маленька, худенька, з горбом, а очі блакитні й добрі, світяться теплом.
Я раптом пригадала: до неї хтось постійно заходив. Чоловіки, жінки, санітарки щось розповідали схвильовано, а вона мовчки, співчутливо кивала. Потім декілька слів пошепки і ті поверталися спокійнішими, часто з усмішкою.
Перед випискою вдячні пацієнти приносили бабусі гостинці печиво, пляшку кефіру, дефіцитний зефір у коробці, банки дитячого пюре, шоколад.
Вона кожного сердечно дякувала й невтомно обіймала. Коли гості йшли, витирала платком сльози.
Знаєш, Оленко, якщо хочеш розповім тобі одну історію. Зі свого життя.
Я відчула, як щем у грудях накриває. Морщини на її обличчі згладилися, вона стала схожа на налякану дівчинку.
Пробачте за різкість, Ганно Петрівно, я дуже хочу почути вашу розповідь.
Але спочатку поїж супчику, що Тарас приносив, бабуся показала на обгорнутий рушником баняк.
Я взяла й скуштувала. І диво: болі враз стихли! Зїла майже півбаняка, вперше за дні лікування.
Ну от, обідала нарешті? Смачно? усміхнулася Ганна Петрівна.
Дуже смачно, подякувала я.
Не переїдай, потроху та часто, шануй чоловіка він тебе любить! Вчися поступливості, донечко. Але досить моралі, слухай, як обіцяла…
Вона відпила чаю з кружки, запила сухарем, і почала:
Я з багатодітної сімї на Полтавщині. Семеро нас було в мами й тата. Старшого брата зїла біда, Маруся згасла від тифу, коли мені було сім. Батько трудився на цукроварні, мама все на дітях, швачка на все село, навіть наречені сукенки у неї замовляли.
Я вчилася добре, закінчила педучилище й повернулася викладати в рідну школу. Залицялися хлопці а я всім відмовляла:
«Хто такий Степан? Льотчик? У нього руки в мазуті! А Василь? Пастух, не вміє й читати! Краще стара дівка, ніж за таких!», згадувала я мамині благання.
Якось у наше село Великий Тростянець прислали молодого, стрункого директора школи, Івана. Голубоокий, спокійний, справедливий, з дітьми займався після уроків безкоштовно.
Ми з Іваном побралися. Мама все наполягала: «Не показуй, дочко, характер, ласкавість основа миру». Я й на це махнула рукою…
Разом працювали в школі. Через три роки у нас народилася донечка Лада. Дівчинка була слабенька, й через хворе серденько померла в одинадцять напередодні війни. Друга, Марічка, була копія тата, мудра, гарна і вправна! Іван їздив у Київ на збори привозив для мене матерії, мама шила обнови. Я ж вічно невдоволена: то не той колір, то не та фактура…
У тридцять третьому прийшов Голодомор. Продукти ділили на дрібні порції, аби дотягнути до місяця. До сьогодні не викидаю кавунове, гарбузове насіння…
На день мала три картоплини, жменьку крупи, моркву, лука, ложку смальцю, стакан темного борошна все в вузлики і по схованках. Інакше загинули б, як сусіди: все зїли а далі вже нічого немає…
За селом «колгоспне» поле пшениці, вдень і вночі пагоняли охоронці. Зібрати колоски? Страх і голод змагалися щодня.
Якось ми з Іваном не витримали вночі пішли крадькома на поле. Дітей вклали, самі повзли городами, як тіні. На полі почали спішно збирати колоски. І раптом цокіт копит: обїздчик! Кинули все й заховалися серед бузку. Нас не побачили, але я повернулась додому без спідниці. Вона десь вислизнула, коли витрушувала зерно з подолу…
Діти й я ревіли, плакали: як знайдуть пізнають, арештують. Іван заспокоїв, сказав: на світанку знайде й поверне. Так і сталося: поки сонце сходило над полем, він приніс мені мою бідолашну спідницю… Він врятував мене від вязниці.
З того часу я стала інакше до чоловіка ставитись з пошаною, до якої був справді гідний. Уже не дозволяла собі шепотіти про нього зле слово.
А далі що, Ганно Петрівно? прошепотіла я.
А далі ледве вижили, Бог допоміг, зітхнула бабуся. У 1941 війна, Іван одразу добровольцем на фронт. Зосталися я і Марічка. Незабаром німці зайняли наше село. За те, що я не згодилась допомагати окупантам спалили хату. Доньку…
Голос її обрізала раптова сльоза.
Вони… знівечили мою Марічку. Вона не витримала, померла. Я була вагітна, але від горя втратила немовля. Ми з Іваном мріяли про сина
Ганна Петрівна гірко, глухо ридала. Я обійняла її, і ми так сиділи до світанку, пригорнувшись.
Про що тоді шепотілися, не памятаю.
Коли сонце торкнулося простирадла, стара жінка прошепотіла:
У 1943 принесли похоронку на Івана пропав безвісти, напевно загинув. Після визволення нашого краю я допомагала вчити дітей у різних селах, мешкала в шкільних кімнатках. Як вийшла на пенсію, племінниця забрала мене в свою хрущовку у Львові. А у лікарню лягаю час від часу: тут і підлікують, і Тамарочці менше треба мішатися я їй шоколадки купую з пенсії за сто гривень, вона радіє, як дитина. Завжди просить: «Ганно, не трать грошей на мене!»
Я дивилася на цю маленьку стару жінку й дивувалась, як у такому крихкому тілі вміщується стільки щирості, тепла, доброти, сили? Вона пройшла крізь усе й не озлобилася, досі допомагає іншим. А я усе чимось незадоволена, хоча маю все: сім’ю, коханого чоловіка.
З того вечора я почала одужувати. Їла потроху, біль минув.
За рік у нас із Тарасом народився син Михайлик, ще через чотири роки донечка. Її ми назвали на честь Ганни Петрівни Ганнуся.
Повірте, саме тоді вперше я прозріла побачила, який насправді в мене Тарас: терплячий, мудрий, дбайливий. Я вчилася змінюватися, вгамувати свої примхи.
Як тільки мене охоплює гнів чи образа, згадую колоски, пережите Ганною Петрівною, та свою історію про доброту Тараса, і починаю допомагати іншим від того завжди стає легше й радісніше на душі.
Може, й справді тоді боліла я через власну впертість та образи? Як ви думаєте?
