КОНОПЛЯНІ КОЛОСОЧКИ
Десь двадцять пять років тому, коли я була ще зовсім зеленою й наївною, наш селищний сімейний лікар, попри всі мої сльози й благання, відправив мене у терапевтичне відділення районної лікарні.
Тоді мені було двадцять три роки, а моєму чоловікові Тарасові двадцять шість. Тарас працював інженером у проєктному бюро, я ж дописувала диплом у педагогічному інституті. В шлюбі ми були вже другий рік, та дітей ще не мали пелюшки й сорочечки поки не вписувались у наші життєві мрії. Я щиро вважала себе ідеальною дружиною, майже без недоліків. Натомість у Тарасові, як у калюжній воді, я щоразу помічала нові плями, що дратували: ото і мотоцикл його з шаленим ревом, і запах бензину, і що вечори він ладен просиджувати в гаражі замість того, щоб зі мною говорити під яблуками в садку. Я міцно вірила, ніби можу змінити чоловіка а насправді довелось змінюватись мені.
Втомлена після виснажливої сесії, я несподівано захворіла: шлунок болів так сильно, що я не могла ні їсти, ні пити. Тошнота накочувалась хвилями, ніби волога скошена трава ховалась за кожною складкою живота.
Доню, сказав мені срібноволосий Інокентій Олексійович, поправляючи старі окуляри на переніссі, бережи здоров’я змолоду, а сорочку знову. Не переч мені, Катюнько. Слід старанно пройти обстеження й полікуватися. Усе, усе, та тиснути на жалість не треба я, як Понтій Пілат, умиваю руки: хай мої добрі колеги тепер пильнують твоє здоровя.
Простягнувши мені направлення, лікар щиро посміхнувся, а я, ковтаючи сльози та протираючи очі, попленталась на оформлення у стаціонар.
У палаті нас було четверо: дві жінки десь за пятдесят, ягідно-пишнощока бабця у вигорілому ситцевому хустці й я. Бабусю кликали Любов Кирилівна, а імена інших жінок розчинились у тумані моєї памяті.
Зовсім не хотілось ні з ким балакати я була ображена на білий світ, а надто на Тараса, котрий, як мені снилось, намагався позбутися мене, не наполягши на домашньому лікуванні.
Повернувшись обличчям до стіни, згорталась клубком на вузькому залізному ліжку, пестячи власний жаль і подумки звинувачуючи всіх у своїх бідах.
Та забери всі ці банки та склянки! Це навіть не їжа! дорікала я Тарасу, коли він вчергове приносив ледь тепле картопляне пюре і відварену рибу, гарно загорнуту у стареньку фланель.
Катрусю, лікар сказав, що тобі саме морська риба, парова страва, потрібна зараз, благав мене Тарас. Хоч ложечку, будь ласка! Я так старався!
На котів дворових віддай, і ті, мабуть, гидуватимуть, відверталась я. Зітхаючи важко, Тарас йшов, а я кричала йому услід колючі слова:
Більше не приходь!
Та він і далі приходив до і після роботи, не зважаючи на мої істеричні тиради. Щоранку біля мого ліжка стояла свіжа, домашня їжа, вперто запакована тепліше за вівсяний пиріжок, а я не цінувала ні любові, ні терпіння.
Лікування не давало результатів. Я висихала очима щоки ввалились, під очима синіли зловісні кружала. Навіть після обстеження й встановленого діагнозу хронічний гастрит я відчувала себе випробуваною життям.
Після складної процедури я поверталась на ліжко, відверталась до залізної стіни і дивилась у порожнечу. Мене оминали від мене йшов самий негатив. Я все це розуміла, але нічого в собі змінити не могла.
Одної ночі, коли палату покинули дві жінки на переночування додому, ми з Любов Кирилівною лишились самі.
Не спиш, Катрусю? тихо промуркотіла бабуся з кутка.
Не сплю. Живіт болить, коротко буркнула я і сховалася під ковдрою.
Я втретє лягаю цьогоріч у цю лікарню профілактика, серденько, продовжила вона спокійно. В мене простий гастрит, такий, як у тебе, і ним керувати можна було б і вдома.
Будете мене навчати життю? шипіла я. Скоро й так всьому навчуся.
Не хочу тобі білити мозок, Катрусю, лагідно озвалась бабуся. Просто ти нагадала мені мене саму, колись, багато літ тому.
Я несподівано для себе уважно прислухалася до неї і вперше роздивилась цю невисоку, худу, згорблену жінку. Вона ніби світилась зсередини, а її блакитні очі були сповнені світла, в якому відчувалась присутність якоїсь чужої доброти, неначе тінь колишньої казки, що сниться бабці щоночі.
Я згадала, як до нашої палати часто заходили люди: і чоловіки, і жінки, й навіть працівниці лікарні. Вони щось їй емоційно розповідали, а вона, мовчки, киваючи, слухала, а потім тихо казала слова, від яких на обличчях у всіх розпливалося ясне полегшення. Винагородою за співчуття й мудрість були маленькі подарунки: пачка печива, пляшка кефіру, шматочок халви, або дитяче фруктове пюре в банці. Любов Кирилівна кожного щиро дякувала, обіймала й торкалась до рук.
Знаєш, Катрусю, якщо дозволиш, я розповім тобі одну історію, сумно посміхнулась бабуся. Очі її затуманились болем, наче в глибокій криниці.
Вибачте за грубість, прошепотіла я. Хочу слухати вашу історію.
Але перш давай спробуєш супчик із фрикадельками, Любов Кирилівна подала мені банку, загорнуту у ковдру.
Я слухняно взяла ложку, зупинилась і вперше не скривилась. Після першого ковтка біль у шлунку відступив, наче злорадна тінь, що ранком розчинилась у тумані. Я зїла майже все й… мені сподобалось!
Ну, ростиня, попоїла? підморгнула Любов Кирилівна.
Дуже смачно, ніяково мовила я.
Не поспішай із їжею, шлунок ще не зміцнів, турботливо сказала вона. Всьому свій час: шануй себе, чоловіка, і не вередуй. Він життям дихає тобою не відштовхуй його
Вона зробила ковток чаю з алюмінієвої кружки й розмочила у ній сухар.
Я виросла там, де дітей у батьків було семеро. Старший брат Іванко помер у дитинстві від сухот, молодша сестра Мотря згасла від тифу. Батько працював на цукровому заводі, матуся шила сорочки на все село. Я любила книжки, вчилась у педагогічному училищі для сільських учителів. Коли повернулась зі Львова у батьківський дім, від сватання хлопців з села не було відбою. Жодного не сприймала: Та хто ж цей Федір? Конюх? Я до конюха? Чи пастух Денис, чи сусід Василь пяниця! А Назар-баяніст? Він тільки гармошкою гримить! Я ж освічена, мені не можна з ними! таким був мій гонор.
Батьки лише головами хитали, але від своїх слів я не відступала.
Якось у наше село Аннопіль прислали з Черкас нового директора школи. Гарний, високий, синьоокий. Він швидко захопив моє серце й серця дітлахів. Не брав оплату за додаткові заняття працював з відстаючими з любовю просто так. Ми скоро одружились.
Любов Кирилівна підправила подушку, наблизилась до вікна й продовжила:
Мама мене навчала: Бережи чоловіка, ласкавою будь. Не задирай носа, лячно гору не бери. Я не слухала, все по-своєму. Через три роки народилась донечка Вітонька слабка, з хворим серцем. Вона померла в одинадцять, ще до війни. Друга Валюша красуня, вся в батька! Чоловік часто їздив до міста й привозив мені тканини мама шила обновки. Але я невдоволена все не те і не так…
У тридцять третьому почався страшний голод. Ділили запаси на місяць: три картоплини, кілька зернин, ложка сала. Все закручувала у вузлики та ховала. Якби не так загинули б, як сусіди, що за раз все зїли, а потім навіть шкоринки жували.
За селом було поле посіви пшениці, під охороною день і ніч. Спроба назбирати хоть кілька колосків могла коштувати волі. Одна ніч ми з чоловіком таки наважились огородами, згинаючись, пішли за тими колосками. Щоку щемило від голоду, снилась свіжа картопля і хліб.
На полі почали рвати колосся. Раптом кінський тупіт обїзний! Ми кинули все й, притиснувшись до кущів бузку, тримтіли, як листя на вітрі. Вдома я побачила немає спідниці: коли висипала колоски впала! Якщо знайдуть усі в селі впізнають арешт! Голосила з відчаю на всю ніч. Дітки прокинулись, усі втрьох ревли
Тихо! промовив чоловік. Лягайте негайно! На світанку знайду спідницю, обіцяю.
Я не спала, слова вязли в мозку, від страху бачила себе на нарах, дітей сиротами. Та мій Полікарп-благодійник, так його звали, на ранок приніс спідницю назад із поля. Він врятував мене!
Любов Кирилівна поставила порожню кружку, обережно накинула мені ковдру.
З тих пір стала я чоловіка поважати, кидала язик за зуби і більше не ремствувала на нього…
А далі що було? запитала я.
Вижили. Продуктів трохи побільшало. У сорок першому почалася війна. Полікарп пішов добровольцем на фронт, я лишилась із Валюшкою одна. Незабаром прийшли німці, село окупували. Мені запропонували співпрацю я відмовилась, нам спалили хату З донькою голос задрижав. Вони над нею познущались Вона померла. Я тоді носила дитину під серцем втратила і його…
Любов Кирилівна заплакала. Я обійняла її обережно. Ми просиділи поруч до ранку, обійняті, забувши про все навколо. Що говорили? Не памятаю.
Коли сонце зазирнуло у віконце, бабуся тихо прошепотіла:
У сорок третьому надійшла звістка: пропав без вісти, ймовірно, убитий. Де похований Полікарп, так і не дізналася. Після війни обїздила всю Черкащину, працювала учителькою по селах, лиш на пенсії племінниця забрала у Київ. У лікарню приїжджаю тут і лікують, і Тамарочку менше обтяжую, а пенсію витрачаю на шоколадки їй харківські
Я слухала й не розуміла звідки у такій тендітній жінці стільки сили й лагідності? Її не зламало навіть найбільше зло. А я, маючи все чоловіка, рідних, здоровя, весь час чимось обурена.
Минув час, і я почала одужувати. Зявився апетит, зникли болі.
За рік у нас із Тарасом народився первісток Михасик, а ще через чотири довгоочікувана донечка, яку ми назвали Любомирою.
З того часу ніби полуда з очей спала: я побачила, який насправді хороший мій Тарас турботливий, працьовитий, добросердий. Довелось багато чого змінити у собі, навчилась менше вимагати від чоловіка та більше цінувати. Досі, коли починаю злитися, пригадую колосочки Любові Кирилівни і лагідність Тараса, який був для мене тоді опорою.
І часто тепер думаю: а може, боліла я тоді таки через власний характер? Хто знаєЗ роками я все чіткіше відчуваю той тоненький, майже невидимий зв’язок, що поєднав мене з Любов Кирилівною у ту тривожну ніч. Її історія проросла в мені, як ті конопляні колосочки скромні, але вперті, зрослі на злиднях, виплекані слізьми та сподіванням. І вже не раз я ловила себе на тому, що лагідно торкаюсь долоні Тараса чи коли він повертається втомлений, чи коли ми сваримось через дрібниці, чи просто, коли серце просить. Я вчуся берегти його, як берегла свою родину Любов Кирилівна, не тратити слова надто гостро й не впускати у домівку пусту образу.
Михасик і Любомира давно виросли. Вже й онуки бігають по саду, де колись ми з Тарасом під яблунями сперечались, не чувши ще смаку справжньої ніжності. Тепер я дивлюся на їхні жарти й обійми і знаю: кожна гілка, кожен колосок у нашому житті проростає через любов і терпіння, а не через докори й очікування чужих змін.
На кухонній поличці у нас і досі стоїть стара банка з-під супу, ту саму, яку колись подарувала мені Любов Кирилівна, коли я навчилась приймати добро і віддавати його далі. Коли стає сутужно чи темно, я торкаюсь тієї банки й згадую запах парових котлет, тиху нічну розмову, лагідність маленької старенької жінки, в якій жила ціла епоха й величезне серце.
І тоді мені здається: варто лише простягнути руку крізь біль і втому до чийогось плеча, пригріти душу, як проросте новий зелений колосок тим, хто поруч. І саме у цьому суть усього нашого життя.
