Було це колись давно…
П’ять років минуло з того дня, як мій чоловік Остап розлучився зі своєю колишньою дружиною Ганною. Їхній шлюб тривав недовго — розпався після того, як вона зрадила й без вагань вийшла заміж знову. А за два роки в його життя увійшла я. Ми зустрічались, закохались, і ось уже три роки, як я — його дружина.
Здавалося б, що тут складного: люди розійшлися, у кожного — нове життя. Але, як виявилось, не у всіх. Його батьки, особливо свекруха, ніби закотились у минуле, де їхній син і Ганна — ідеальна родина. Усі мої спроби бути чемною, вічливою розбивались об глуху стіну: мене просто не бажали приймати. А причина у свекрухи одна — у Остапа і Ганни є спільна дитина, а отже, на її думку, у них справжня сім’я, а я — лише випадкова попутниця.
Коли ми лише почали зустрічатись, Остап був вільний, а Ганна давно влаштувала своє життя. Він одразу ж чесно розповів, що має дочку, яку любить усією душею і з якою проводить кожну вільну хвилину. Ганна тоді не заважала їхньому спілкуванню, навпаки — була вдячна, що він не втік із життя дівчинки, як то часто буває. Вони спілкувались лише по справі, стримано і спокійно.
Але саме це і дратувало свекруху. Вона мріяла повернути ту «свою» родину будь-якою ціною. А я? На її думку, я лише «молода, гарна», я ще встигну вийти за «свого». Навіть на нашому весіллі вона промовила:
— Навіщо тобі це? У нього вже є сім’я! Там дитина!
Я намагалась пояснити, що з повагою ставлюсь до того, що в чоловіка є донька, що він чудовий батько, але ж сім’я — це не лише штамп у паспорті та спільне минуле. Але свекруха не чула мене. Її серце належало лише Ганні.
Коли колишня дружина розлучилась зі своїм другим чоловіком, свекруха сприйняла це як шанс усього життя. Тепер же, мовляв, все складеться! Вона відразу почала запрошувати Ганну на всі сімейні свята, ніби та й досі — «дружина сина». На кожному застіллі я чула одне й те саме:
— Ось Ганночка була гарною дружиною… А тобі, звісно, теж далеко не всі гріхи…
Ганну це, здавалось, мало хвилювало. Її запрошували — вона приходила, чемно усміхалась, кивала. Ні тепла, ні бажання щось повертати — нічого. Лише байдужий холодок, яким вона, як виявилось, і підкорила колись свекруху. Та називала її «лагідною», «несперечливою», «жіночною». А я, мабуть, занадто «жива».
Остап бачив усе це і намагався вговорити матір:
— Мамо, годі, у нас із Ганною давно все закінчено. Ми виховуємо дитину, ми — батьки, але не пара. Чому ти не хочеш прийняти мою дружину?
Свекруха робила вигляд, що слухає, а через пару днів знову дзвонила:
— Ти поруч із дружиною? Може, у Ганни?
— Зайди, сину, забери у Ганни банки, заодно провідай, як вона там сама з дитиною…
Вона наче плела гачки ревнощів і намагалась їх у мене закинути — тільки я не клюю. Я знаю, що Остап відданий мені. Він робить усе для доньки — платить, купує, водить на гуртки, буває, що вона живе в нас по тижню. У мене з Ганною немає конфліктів. Все — спокійно і по ділу. Саме так і повинні поводитись дорослі люди після розлучення.
Але свекруха живе у якомусь своєму вигаданому світі, де тільки вона знає, як правильно. Де лише «та родина» була справжньою, а я — чужа і тимчасова. Мене це не ревнує, не ображає — мене це злить. Скільки можна боротися за визнання, яке тобі навіть не збираються дати?
Нещодавно Остап сказав, що все зміниться, коли я нарожу дитину. Мовляв, тоді мати відчепиться, зрозуміє, що в нього нова сім’я. Але я сумніваюсь. Гадаю, навіть наш спільний малюк не зупинить її. Вона просто скаже:
— Ну й що? У нього ще одна дитина. А Ганночка була кращою матір’ю…
Остап не сліпий. Він все бачить і відчуває. Намагається захищати мене, бути на моєму боці. Але мати — це мати. Він не може її вимкнути. І я його розумію. Але я втомилась бути між молотом і ковадлом. Я не прошу свекруху мене любити. Я не вимагаю оплесків. Я лише хочу поваги. І тиші.
Скажіть, як бути? Чи змінить дитина її ставлення до нас? Чи її серце назавжди залишилось у тій старій родині, де я — зайва?
