— Романе, став валізу обережніше, там у мене люксовий крем, розіб’єш — вік не розплатишся! — голос зовиці розітнув спокій нашої передпокою з упевненістю господині, що повернулася до своїх законних володінь.
Я відклала кравецькі ножиці. Кроїти шовк по косій лінії — справа тонка, що не терпить метушні, а метушня якраз голосно грюкнула вхідними дверима і ввалилася в коридор разом із двома величезними валізами.
На порозі стояла Ярина. Тридцять дев’ять років, жодного дня офіційного стажу за останні п’ять літ і вічне амплуа «незрозумілої музи». За її спиною переминався з ноги на ногу мій чоловік, старанно ховаючи очі.
— Орисю, ну вона ж моя сестра, — винувато пробурмотів Роман, перехоплюючи ручку валізи. — У неї складний період. Їй треба десь перекантуватися.
— Я у вас трохи поживу, доки він не приповзе вибачатись, — сповістила Ярина, скидаючи туфлі просто посеред проходу. — Романе, тягни речі в спальню, ту, що з балконом. Мені потрібне свіже повітря для медитацій.
Вона пройшла на кухню, навіть не глянувши в мій бік. Я з легкою усмішкою спостерігала за цим парадом абсурду. Як швачка з двадцятирічним стажем, я чудово знаю: якщо тканина гнила, як не зметуй — по шву поповзе. Рідня чоловіка часто плутала мою ввічливість із безхребетністю.
На кухні грюкнули дверцята холодильника.
— Орисю! — долинуло звідти. — А чому у вас немає мигдалевого молока? Мені для смузі треба. І ось цю полицю я звільню, тут стоятимуть мої детокс-гелі. Твою ковбасу я поки що на балкон виставила, вона мені ауру псує.
Я неквапом зайшла на кухню. Моя копчена ковбаса справді сиротливо лежала на підвіконні.
— Ярино, — спокійно мовила я, повертаючи ковбасу на її законне місце. — Аура в тебе псується від безділля. А полицю ти не звільниш, бо на ній стоять мої продукти, куплені за мої гроші. Мигдалеве молоко продається в супермаркеті за рогом.
Зовиця театрально притиснула руки до грудей.
— Романе! Ти чуєш, як вона мене зустрічає? Я до вас із відкритою душею, зранена зрадою чоловіка, а тут шматком ковбаси дорікають!
Роман метушливо втиснувся між нами:
— Орисю, ну справді, хай переставить. Їй же важко зараз.
— Їй важко нести валізу, Романе. А жити в нас їй буде дуже легко, — я всміхнулася найсвітлішою зі своїх усмішок. — Якщо вона, звісно, погодиться на правила нашого скромного пансіонату.
Ярина фиркнула, всім своїм виглядом показуючи, що снисходить до спілкування зі мною винятково з милосердя.
Увечері зателефонувала свекруха. Мирослава Петрівна завжди телефонувала на гучний зв’язок, щоб її поставлений голос благодійниці звучав вагоміше. Вона обожнювала бути щедрою й благородною, але суворо за чужий рахунок.
— Орисенько, дівчинко моя, — заспівала слухавка. — Ти вже вияви жіночу мудрість. Оточи Яриноньку турботою. Це наш священний сімейний обов’язок. Дівчинці треба відновити ресурс, подавай їй сніданки, хай виспиться. Я б сама її забрала, але в мене ж тиск від шуму скаче, ти розумієш.
— Розумію, Мирославо Петрівно, — миролюбно відповіла я. — Бережіть себе. Ярина в нас не пропаде.
Наступного ранку, в суботу, я встала раніше. Приготувала сирники, зварила добру каву. Аромат поплив по квартирі, і невдовзі на кухню, закутавшись у мій улюблений кашеміровий плед, випливла Ярина.
— О, сніданок! — вона потяглася до тарілки. — А чому сирники без кокосового згущеного молока?
Я мовчки поставила перед нею чашку чорної кави й підсунула аркуш паперу, списаний дрібним почерком.
— Що це? — Ярина брезгливо підчепила аркуш двома пальцями з ідеальним манікюром.
— Це, Яринонько, кошторис.
Зовиця нерозуміюче закліпала нарощеними віями.
— Сучасна жінка повинна поважати свої межі й жити в потоці, а не рахувати копійки! — почала вона улюблену шарманку. — Я взагалі живляся енергією космосу, а матеріальне — це низькі вібрації, які блокують чакри!
— Твої чакри заблокувалися, коли ти звільнилася з логістики чотири роки тому, щоб «шукати себе», — спокійно парувала я, роблячи ковток кави. — А енергія космосу, на жаль, не оплачує квитанції за світло. До речі, вода й електрика в нас за лічильниками.
— Ти меркантильна, бездуховна швачка! Тобі б лише своє лахміття строчити! — верескнула Ярина, вкриваючись червоними плямами.
Вона різко скочила зі стільця, обурено роздуваючи ніздрі, мов породистий мопс, якому замість фуа-гра запропонували сухар.
Я навіть не моргнула.
На кухню, приваблений шумом, зазирнув заспаний Роман.
— Орисю, ти чого? Яка оренда? Вона ж у гості приїхала!
— Гість, Романе, — я повернулася до чоловіка, — це людина, яка приходить із тістечком, п’є чай, хвалить господиню й іде спати до себе додому. А людина, яка притягла дві валізи зимових речей у середині травня, зайняла окрему кімнату й вимагає мигдалеве молоко — це квартирантка.
Ярина перевела подих, готуючись до нової істерики.
— Я рідня! Я маю право! Мій брат тут теж живе!
— Живе, Ярино, — спокійно погодилася я. — Але це не робить мою квартиру сімейним готелем. А тепер повернімося до кошторису. Пункт перший — оренда кімнати. Пункт другий — харчування з моїх продуктів. Пункт третій — вода й світло. І пункт четвертий — прибирання за собою. Якщо не хочеш платити за клінінг, ось графік чергувань: сьогодні ти миєш унітаз і плиту.
— Та як ти смієш?! — задихнулася зовиця. — Романе! Твоя дружина мене виганяє!
Роман перевів погляд із моєї спокійної фізіономії на червоне, перекошене від злості обличчя сестри.
— Ярино, — несподівано твердо сказав чоловік. — Орися має рацію. Ти приїхала не в готель. Хочеш жити в нас — поважай господиню й правила дому.
Це був удар у спину, якого зовиця не чекала. Я схвально кивнула чоловікові й додала контрольний аргумент:
— А якщо ти, Романе, вирішиш із жалю оплачувати проживання сестри зі своєї кишені, ми вирахуємо цю суму з нашого бюджету на твою нову машину. Математика проста.
Роман, для якого нова машина була мрією останніх трьох років, рішуче схрестив руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи, що спонсорувати капризи сестри не збирається.
Залишившись без підтримки брата, безкоштовного пансіону й прислуги в моїй особі, Ярина судомно схопила телефон і набрала матір.
— Мамо! Вони з мене знущаються! Змушують мити унітази! Я їду до тебе!
З динаміка долинуло квапливе кудкудакання Мирослави Петрівни:
— Ой, Яринонько, доню, так у мене ж ремонт у коридорі почався! Фарбою пахне, алергія буде! Ти вже потерпи в Орисі, будь розумницею! — і зв’язок поспішно обірвався.
Ярина стояла посеред кухні, стискаючи згаслий телефон. Пафос здувся, оголивши просту, непривабливу істину: доросла жінка, яка звикла їхати на чужій шиї, раптом виявила, що шия намазана милом.
За сорок хвилин, злісно гуркочучи коліщатками, валізи викотилися в під’їзд. А Ярина, як з’ясувалося ввечері, таки знайшла житло. У подруги. Щоправда, уже без мигдалевого молока, особистого пледа й безкоштовної прислуги.
