— Романе, чемодан став акуратніше, там у мене крем люксовий, розіб’єш — вік не розплатишся! — голос зовиці розітнув спокій нашого передпокою з упевненістю господині, що повернулася у свої законні володіння.
Я відклала кравецькі ножиці. Кроїти шовк по косій — справа тонка, не терпить метушні, а метушня якраз гучно грюкнула вхідними дверима і ввалилася в коридор разом із двома величезними валізами.
На порозі стояла Орися. Тридцять дев’ять років, жодного дня офіційного стажу за останні п’ять і вічне амплуа «незрозумілої музи». За її спиною переминався з ноги на ногу мій чоловік, старанно ховаючи очі.
— Христе, ну вона ж моя сестра, — винувато замугикав Роман, перехоплюючи ручку валізи. — У неї складний період. Їй треба десь перебутися.
— Я у вас трохи поживу, поки він не приповзе вибачатися, — сповістила Орися, скидаючи туфлі просто посеред проходу. — Романе, тягни речі в спальню, ту, що з балконом. Мені потрібне свіже повітря для медитацій.
Вона пройшла на кухню, навіть не глянувши в мій бік. Я з легкою усмішкою спостерігала за цим парадом абсурду. Як швачка з двадцятирічним стажем, я чудово знаю: якщо тканина гнила, як не зметуй — по шву поповзе. Рідня чоловіка часто плутала мою ввічливість із безхребетністю.
На кухні грюкнула дверцята холодильника.
— Христе! — долинуло звідти. — А чому у вас немає мигдалевого молока? Мені для смузі треба. І ось цю полицю я звільню, тут стоятимуть мої детокс-гелі. Твою ковбасу я поки на балкон виставила, вона мені ауру псує.
Я неквапом увійшла на кухню. Моя копчена ковбаса справді сиротливо лежала на підвіконні.
— Орисю, — спокійно мовила я, повертаючи ковбасу на її законне місце. — Аура в тебе псується від безділля. А полицю ти не звільниш, бо на ній стоять мої продукти, куплені за мої гроші. Мигдалеве молоко продається в супермаркеті за рогом.
Зовиця театрально притиснула руки до грудей.
— Романе! Ти чуєш, як вона мене зустрічає? Я до вас з відкритою душею, поранена зрадою чоловіка, а тут шматком ковбаси докоряють!
Роман метушливо втиснувся між нами:
— Христе, ну справді, нехай переставить. Їй же важко зараз.
— Їй важко нести валізу, Романе. А жити у нас їй буде дуже легко, — я всміхнулася найсвітлішою зі своїх усмішок. — Якщо вона, звісно, погодиться на правила нашого скромного пансіонату.
Орися фиркнула, всім своїм виглядом показуючи, що знисходить до спілкування зі мною винятково з милосердя.
Увечері подзвонила свекруха. Галина Петрівна завжди дзвонила по гучному зв’язку, щоб її поставлений голос благодійниці звучав вагоміше. Вона обожнювала бути щедрою та благородною, але суворо за чужий рахунок.
— Христинко, дівчинко моя, — заспівала слухавка. — Ти вже вияви жіночу мудрість. Оточи Орисю турботою. Це наш священний сімейний обов’язок. Дівчинці треба відновити ресурс, подавай їй сніданки, хай виспиться. Я б сама її забрала, але в мене ж тиск від шуму скаче, ти ж розумієш.
— Розумію, Галино Петрівно, — миролюбно відповіла я. — Бережіть себе. Орися в нас не пропаде.
Наступного ранку, в суботу, я встала раніше. Приготувала сирники, заварила добру каву. Аромат поплив по квартирі, і невдовзі на кухню, загорнувшись у мій улюблений кашеміровий плед, випливла Орися.
— О, сніданок! — вона потягнулася до тарілки. — А чому сирники без кокосового згущеного молока?
Я мовчки поставила перед нею чашку чорної кави й підсунула аркуш паперу, списаний дрібним почерком.
— Що це? — Орися гидливо підчепила аркуш двома пальцями з ідеальним манікюром.
— Це, Орисю, кошторис.
Зовиця нерозуміюче закліпала нарощеними віями.
— Сучасна жінка має поважати свої кордони й жити в потоці, а не рахувати копійки! — почала вона улюблену шарманку. — Я взагалі живляся енергією космосу, а матеріальне — це низькі вібрації, які блокують чакри!
— Твої чакри заблокувалися, коли ти звільнилася з логістики чотири роки тому, щоб «шукати себе», — спокійно парувала я, роблячи ковток кави. — А енергія космосу, на жаль, не оплачує квитанції за світло. До речі, вода й електрика в нас за лічильниками.
— Ти меркантильна, бездуховна швачка! Тобі б лише своє лахміття строчити! — вереснула Орися, вкриваючись червоними плямами.
Вона різко схопилася зі стільця, обурено роздуваючи ніздрі, мов породистий мопс, якому замість паштету запропонували сухар.
Я навіть не моргнула.
На кухню, приваблений шумом, зазирнув заспаний Роман.
— Христе, ти чого? Яка оренда? Вона ж у гості приїхала!
— Гість, Романе, — я повернулася до чоловіка, — це людина, яка приходить з тістечком, п’є чай, хвалить господиню й іде спати додому. А людина, яка притягла дві валізи зимових речей у середині травня, зайняла окрему кімнату й вимагає мигдалеве молоко — це квартирант.
Орися перевела подих, готуючись до нової істерики.
— Я рідня! Я маю право! Мій брат тут теж живе!
— Живе, Орисю, — спокійно погодилася я. — Але це не робить мою квартиру сімейним готелем. А тепер повернімося до кошторису. Пункт перший — оренда кімнати. Пункт другий — харчування з моїх продуктів. Пункт третій — вода й світло. І пункт четвертий — прибирання за собою. Якщо не хочеш платити за клінінг, ось графік чергувань: сьогодні ти миєш унітаз і плиту.
— Та як ти смієш?! — задихнулася зовиця. — Романе! Твоя дружина мене виганяє!
Роман перевів погляд з моєї спокійної фізіономії на червоне, перекошене від злості обличчя сестри.
— Орисю, — несподівано твердо сказав чоловік. — Христина має рацію. Ти приїхала не в готель. Хочеш жити в нас — поважай господиню й правила дому.
Це був удар у спину, якого зовиця не чекала. Я схвально кивнула чоловікові й додала контрольний аргумент:
— А якщо ти, Романе, вирішиш із жалю оплачувати проживання сестри зі своєї кишені, ми вирахуємо цю суму з нашого бюджету на твою нову машину. Математика проста.
Роман, для якого нова машина була мрією останніх трьох років, рішуче схрестив руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи, що спонсорувати капризи сестри не має наміру.
Залишившись без підтримки брата, безкоштовного пансіону й прислуги в моїй особі, Орися судомно схопила телефон і набрала матір.
— Мамо! Вони з мене знущаються! Змушують мити унітази! Я їду до тебе!
З динаміка почулося квапливе квоктання Галини Петрівни:
— Ой, Орисю, доню, так у мене ж ремонт у коридорі почався! Фарбою пахне, алергія буде! Ти вже потерпи в Христинки, будь розумницею! — і зв’язок поспішно обірвався.
Орися стояла посеред кухні, стискаючи згаслий телефон. Пафос здувся, оголивши просту непривабливу істину: доросла жінка, звикла їхати на чужій шиї, раптом виявила, що шия намащена милом.
За сорок хвилин, злісно гуркочучи коліщатками, валізи викотилися в під’їзд. А Орися, як з’ясувалося ввечері, таки знайшла житло. У подруги. Щоправда, уже без мигдалевого молока, власного пледа й безкоштовної прислуги.
