Щоденник
Сьогодні я згадала, як наше життя перетворилося на пекло через одну людину — і ніхто навіть слова не сказав, доки я не зірвалася.
Лиха не чекають. Воно не стукає у двері й не попереджає. Воно просто заходить у твій дім з яскравим макіяжем, хитромудрою посмішкою й фразою: «А ти зовсім не така, як я уявляла». Саме так у наше життя вдерлася Сіма — зведена сестра мого чоловіка, мамина улюблениця, через яку я мало не покинула все й не пішла.
Того вечора все було звичайним. Вперше за місяць я вчасно звільнилася з роботи, забрала доньку Марійку з садочка, і ми пішли гуляти у сквер. Тепло, сміх дітей, приємна втома. Додому повернулися о восьмій. Не встигла я перевдягнуся, як задзвонив телефон — Євген.
«Кохана, я їду зустрічати Сіму», — спокійно сказав він.
«Сіму? — здивувалася я. — Ту саму, зведену?»
«Так. Вона розлучилася. Переїжджає до нас назавжди».
Я знала про Сіму лише з оповідей. Десять років тому її батько одружився з мамою Євгена — Тетяною Олексіївною. З того часу Сіма стала для них мало не святою. Свекруха її боготворила. То зовнішністю вдалася, то вміла вчасно заплакати. Женя рідко про неї згадував. Я не лізла. Але коли він повернувся опівночі з величезною валізою й втомленою усмішкою, я зрозуміла — наше життя вже ніколи не буде колишнім.
Наступного дня ми поїхали знайомитися. Сіма відчинила двері у піжамі, з розмазаною тінню й штучною посмішкою.
«Привіт! Значить, ти — Женіна дружина? Хм… А я думала, ти… ну, не важливо».
Свекруха, сяюча від щастя, накрила стіл на півсвята: соління, курка, пампушки. Сиділа поруч із Сімою й усе примовляла, як та втомилася, як їй важко було з чоловіком, і як вона «заслужила почати все спочатку». Потім, ніби випадково, кинула:
«Кохана, можеш допомогти Сімочці з роботою? У вас ж є знайомі».
Так почалася нова глава. Женя метушився, шукав їй вакансії, дзвонив усім. Я підбирала варіанти житла. Зрештою сусіди зверху здавали «однушку» — уговорили їх. Женя навіть з документами допоміг. Все — заради «бідної дитини», якій «не пощастило в житті».
А далі почався справжній жах. Ранок — Сіма. Вечір — Сіма. Машини нема — вози, як таксі. Готувати не вміла — приходила до нас. Могла з’явитися о дев’ятій, стати посеред кухні й заявити:
«Я не поела, а сьогодні жахливо втомилася. Ви щось зварили?»
Одного разу влаштувала вечірку, музику на всю — сусіди викликали поліцію. Господарі бісилися, але Сіма якось викрутилася. А свекруха приїхала наступного дня зі скандалом:
«Ви що, не могли за нею подивитися? Вона ж тільки двадцять чотири, вона як дитина!»
«Вибачте, — не витримала я, — але ми з Женею не наймалися їй у няньки. Ми допомогли. Далі — вона доросла людина».
«Тебе ніхто не питав! — гаркнула свекруха. — Я з сином розмовляю!»
Я вийшла, але через стіну чула крики. Що ми «погано підібрали роботу», що «не допомогли» дівчинці.
Через кілька днів Сіма злягла з температурою. Женю послали за продуктами. Мене теж втягнули: «Приберіть, приготуйте». Я відмовилася. Чоловік образився. А я згадала, як сама з гарячкою варила борщ і прибирала — і ніхто до мене не біг.
Потім почалися нові скарги від сусідів, і господарі вигнали Сіму. Роботу вона втратила — на неї теж нарікали. Свекруха приїхала забрати «сонечко» додому, схлипуючи й проклинаючи всіх навколо. Я дивилася й мовчала. Бо знала — якщо скажу хоча б слово, вибухну.
Але невдовзі трапився дивовижний поворот: подруга запросила Сіму до Львова. Свекруха стогнала й метушилася. А я ледь не підстрибувала від радості. Вперше за місяці я змогла вітльно зітхнути.
Сіма поїхала. І забрала із собою той нестерпний хаос. Повернулись тиша. Спокій. І я знову могла бути собою — дружиною, матір’ю, жінкою. Нехай тепер Сіма влаштовує пекло комусь іншому. Лише б не нам.
