– Олесю-у-у… – голосила в телефон Оксана.
– Чого ревеш? Скажи нормально, що трапилося? З Денисом? Оксанко, чого мовчиш? – кричала в трубку Олеся.
– И-и-и… Віталік… А-а-а… – знову завила Оксана.
– З Віталіком щось сталося? В аварію потрапив? – Олеся уявила, як Оксана мотає головою, наче та може побачити її через телефон.
– Все, моя терплячка лопнула. Відключаюся, чуєш? За десять хвилин буду, чекай, – сказала Олеся, послухала ще хвилину ридання подруги, але, зрозумівши, що більше нічого не дізнається, розірвала з’єднання.
Вона швидко переодягнулася, взяла сумочку, перевірила, чи не забула телефон та інші дрібниці, і вийшла з квартири, замкнувши двері. Оксана жила за зупинку, тому Олеся швидко пішла пішки, іноді переходячи на біг і лаючи нерозумну подругу: «Завжди не може нормально пояснити, що сталося. Отримає від мене, якщо через дурницю витягнула з дому…»
Через п’ять хвилин вона вже стояла біля під’їзду, натискаючи кнопки домофона. У динаміку щось заскреготіло.
– Оксанко, відчини, це я, – крикнула Олеся.
Знову тріскотня, потім сигнал, і кодовий замок клацнув. Олеся залетіла у під’їзд. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула темрява, яка після сонячного світла здавалася непроглядною. Чекати, покі очі звикнунуть, не було часу, Олеся ступнула до сходів перед ліфтом і одразу спіткнулася, ледь не впавши. Встигла схопитися за перила.
– Трясця, тут і вбитися можна. Невже не можна лампочку сильнішу вкрутити? – буркнула вона.
Чекаючи ліфт, Олеся нетерпляче постукувала ногою, прокручуючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Оксаною, і повторюючи про себе: «Лише б усі були живі й здорові…» Перед дверима квартири вона на хвилину зупинилась і прислухалася. Криків і ридань звідти не чуло, і це вже було добре. Олеся зітхнула й рішуче натиснула дзвінок.
Двері відчинила Оксана з заплаканим і опухлим обличчям. Вона, наче зомбі, розвернулася і повільно, на дерев’яних ногах, попрямувала на кухню. Олеся похитала головою, зняла кросівки і пішла за нею.
Оксана сіла на стілець, опустивши голову й плечі, безвільні руки склала на колінах. Весь її вигляд говорив про обреченість і покірність долі.
– Оксанко, що сталося? Ти мене налякала, – Олеся підійшла і поклала руку їй на спину. – Розкажи, бо я не знаю, що й думати. Мчала сюди, як скажена.
– Віталік пішов від мене, – бездушним, механічним голосом промовила Оксана.
– Пішов? До коханки?
Оксана кивнула.
– Що трапилося? Він сам сказав, чи ти себе накрутила? – уточнила Олеся.
Вона не здивувалася. Віталік був високим і статусним чоловіком. Тому завжди натякала подрузі, що жінок, які хочуть його завоювати або просто скористатись, буде багато. Оксані треба бути насторожі й виглядати найкраще, щоб у нього не виникало спокуси.
– Сказав, що кохає іншу, зібрав речі й пішов. Олесю, ну скажи, за що? Я старалася, готувала, прала, прибирала квартиру, народила йому сина, сиділа на дієтах, щоб не погладшати після пологів і виглядати як модель, а він усе одно пішов.
– Уф, – з шумом зітхнула Олеся. – Усі живі й здорові, а ти виєш, ніби по покійнику. Погуляє й повернеться. – Вона сіла поруч.
– Повернеться? Ти думаєш? – Оксана підвела голову і з надією втупилася в Олесю.
– Та хто його знає. Усе буває. А вона хто? Красива? Молоденька?
– Мені ровесниця. Повна, руда і косоока. – Оксана зітхнула. – Олесю, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… – Вона всхлипнула й знову схилила голову.
– Не звинувачуй себе. Це гормони, криза середнього віку… Очуняє й повернеться.
Оксана похитала головою, плечі затремтіли в новому приступі ридань.
– Не реви, візьми себе в руки. Зараз увійде, подивиться на тебе – і точно втече. – Оксана знову завила, як у телефон.
– Оксанко, слізьми горю не поможеш. Думаєш, повернеться – і все буде як раніше? Даремні сподівання. – Олеся змінила тактику, замість розради почала вмовляти розум. – Ти думаєш: лиш би повернувся, усе пробачу. Ну й дурна. Не пробачиш. Будеш ревнувати, варто йому запізнитися з роботи – і почнеш йому і собі мізки виносити. Нерви собі, йому й синові трепатимеш. До речі, де він?
– Відвела до сусідки.
– Ну й правильно. Нехай не бачить матір у такому стані. Він теж чоловік, хоч і маленький. Жіночі сльози й скандали йому зайві. – Олеся зітхнула.
– Та годі ревти! Так до психлікарні себе доведеш. А в тебе ж Дениско. Важко, але не смертельно. А ти звідки знаєш, що вона косоока? Бачила її?
– У його телефоні фото побачила. Він у душі був, а вона подзвонила… Потім знайшла �Олеся мовчки обняла подругу, розуміючи, що найважче для обох – просто пережити цю ніч разом.
