– Олесю-у-у… — голосила в телефон Оксана.
— Чого ревеш? Скажи нормально, що трапилося? З Денисом? Оксанко, чого мовчиш? — кричала в трубку Олеся.
— И-и-и… Богдан… А-а-а… — знову заридала Оксана.
— З Богданом щось сталось? В аварію потрапив? — Олеся уявила, як Оксана мотає головою, ніби та може її бачити.
— Все, моя терпіння лопнуло. Відключаюся, чуєш? За десять хвилин буду, чекай, — сказала Олеся, зачекала, послухала, як подруга ридає. Але розуміючи, що більше нічого не дізнається, перервала дзвінок.
Вона швидко перевдягнулась, взяла сумочку, перевірила телефон і інші дрібниці, що могли знадобитися, і вийшла з квартири, замкнувши двері. Оксана жила через зупинку, тому Олеся побігла пішки, іноді прискорюючи крок і лаючи безтолкову подругу: «Завжди не може нормально сказати, що сталося. Дістанеться від мене, якщо через дурниці витягнула з дому…»
За п’ять хвилин вона стояла перед під’їздом і натискала кнопки домофона. У динаміку щось заскреготіло.
— Оксанко, відчини, це я, — крикнула Олеся.
Знову тріскотня, потім сигнал — замок клацнув. Олеся залетіла у під’їзд. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула темрява, яка здалася густою після денного світла. Чекати, доки очі звикнуть, було марно — вона ступила до сходів перед ліфтом і одразу ж спіткнулася, мало не впавши. Встигла вхопитися за поручні.
— Трясця, тут і вбитися можна. Невже яскравішу лампочку вкрутити нереально? — буркнула вона.
Чекаючи ліфта, Олеся нетерпляче тупотіла ногою, прокручуючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Оксаною, і повторюючи: «Лише б усі були живі й здорові…» Перед дверима квартири вона на мить зупинилася і прислухалася. Криків і плачу не було — вже добре. Олеся перевела дух і рішуче натиснула дзвінок.
Двері відчинила Оксана з розплаканим, набряклим обличчям. Вона, наче зомбі, розвернулася й повільно, на негнучких ногах попрямувала на кухню. Олеся зітхнула, похитала головою, скинула кросівки і пішла за нею.
Оксана сіла на стілець, опустивши голову й плечі, безвільні руки склала на колінах. Весь її вигляд казав про приреченість і покірність.
— Оксанко, що трапилося? Ти мене налякала. — Олеся підійшла і поклала руку на її спину. — Розкажи, бо я й гадки не маю. Мчала сюди, як скажена.
— Богдан від мене пішов, — механічним, бездушним голосом промовила Оксана.
— Пішов? До коханки?
Оксана кивнула.
— Що саме сталось? Він сам сказав, чи ти себе накрутила? — уточнила Олеся.
Вона не дивувалася. Богдан був високим, статним чоловіком. Тому завжди натякала подрузі, що жінок, які хотіли б його відбити, буде багато. Оксані треба було тримати вуха гостро і виглядати якнайкраще, щоб у нього не виникло спокуси погуляти.
— Сказав, що кохає іншу, зібрав речі й пішов. Олесю, ну скажи, за що? Я старалася, готувала, прала, прибирала, сина йому народила, на дієтах сиділа, щоб не погладшати після пологів і виглядати, як модель, а він все одно пішов.
— Уф, — з шумом зітхнула Олеся. — Усі живі й здорові, а ти виєш, немов по покійнику. Погуляє і повернеться. — Вона сіла поруч.
— Повернеться? Ти думаєш? — Оксана підвела голову, очі блищали від надії.
— Та не знаю я. Усяке буває. А вона хто? Гарна? Молоденька?
— Мені рівесниця. Повна, руда й косоока. — Оксана здригнулася. — Олесю, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… — Вона всхлипнула й знову опустила голову.
— Не звинувачуй себе. Це гормони, криза середнього віку… Очуняє й повернеться.
Оксана похитала головою, плечі затремтіли від нового приступу плачу.
— Не реви, візьми себе до рук. Зараз увійде, подивиться на тебе — і точно втече. — Від цих слів Оксана голосно заскиглила, як у телефон.
— Оксанко, сльозами лиха не оминеш. Думаєш, повернеться, і все буде як раніше? Дарма сподіваєшся. — Олеся змінила тактику, замість співчуття почала вправляти мозок подрузі. — Ось ти думаєш: лиш би повернувся, все пробачу. Ну й дурна. Не пробачиш. Будеш ревнувати, варто йому запізнитися з роботи — і почнеш йому, а заодно собі, морочити голову. Будеш виснажувати себе, нервувати йому, собі й сину. До речі, де він?
— Відвела до сусідки.
— І правильно. Нехай не бачить матір у такому стані. Він теж чоловік, хоч і маленький. Жіночі сльози й скандали йому ні до чого. — Олеся зітхнула.
— Та годі ревіти! Так до психлікарні себе доведеш. А в тебе ж Дениско. Важко, та не смертельно. А ти звідки знаєш, що вона косоока? Бачила її?
— У його телефоні фото знайшла. Він у душі був, а вона подзвонила… Потім у соцмережах її знайшла.А потім, через роки, вона зрозуміла, що найбільшою зрадою було не те, що він пішов, а те, що вона так довго вважала себе недостатньою.
