Кінець вересня видався теплим і сухим. Ось-ось похолодає, почнуться мрячні дощі. Адже осіння погода непередбачувана. «Треба обов’язково з’їздити на дачу, а то почнуть дощі, розмокнуть дороги, і потрапити туди можна буде лише з настанням морозів», — зітхнула Оксана й ще раз набрала номер чоловіка.
— Оксанко Володимирівно, можна піти на годинку раніше? Мама попросила відвезти її на дачу, — бухгалтер Марічка звела брови домиком і благально дивилася на начальницю.
— Я й сама б хотіла піти. Гаразд, але в понеділок будь на роботі вчасно. І жодних лікарняних. Зрозуміла? Бо більше не відпущу, — умовно суворо сказала Оксана.
— Дякую вам велике, Оксанко Володимирівно. Прийду вчасно, обіцяю. — Брови на милому обличчі Марічки відразу ж зігнулися гарною дугою, очі заблищали, вона підбігла до шафи, дістала свою курточку й вискочила з кабінету.
«Треба ж, підійшла відпроситися, а комп’ютер уже вимкнений, і сумочку з собою взяла. Оце спритна. Знала, що відпущу. Але де ж Богдан?» — Оксана знову набрала його номер, і знову беземоційний голос повідомив, що «телефон вимкнений чи знаходиться поза зоною покриття». — Нічого, завтра не викрутиться, як гарнесенький поїде на дачу. Мамі скоро день народження, треба привезти картоплю, банки з закрутками…»
Оксана поклала телефон, пошевелила мишкою, щоб розбудити заснулий комп’ютер, й заглибилася в таблиці на екрані.
Коли задзвонив телефон, вона так зраділа, що відразу відповіла, навіть не глянувши на екран.
— Бодь, чому вимкнув телефон? Дзвоню цілий день…
— Вибачте, це оперуповноважений… Бойко, — перебив її незнайомий чоловічий голос.
Це було так несподівано, і прізвище Бойко збило Оксану з пантелику. Вона подумала, що помилилася.
— Бодь, ти де? — запитала вона насторожено.
— Ви дружина Богдана Васильовича Шевченка? Як до вас звертатися? — спитав чоловік.
— Оксана Володимирівна… — Оксана зітхнула й закашлялася. — Можна просто Оксана. А де Богдан? — А серце вже тривожно калатало в грудях, відчуваючи щось погане.
— Чи не могли б ви заїхати до четвертої міської лікарні? Я чекатиму вас у приймальному відділенні, — сказав чоловік.
— Ч-чого до лікарні? Що з Бодею? — скрикнула в трубку Оксана.
— Я вас чекаю, — сказав чоловік, і зв’язок перервався.
Оксана набрала незнайомий номер, з яким їй тільки що дзвонили, але він уже був зайнятий. Тремтячими пальцями вона водила мишкою по екрану, промахувалася і не могла закрити файл. Нарешті вона вимкнула комп’ютер, схопила сумочку, відірвала від вішалки плащ і вибігла з кабінету.
У голові крутилися картини, щораз страшніші: чоловік потрапив у аварію, після операції в комі, або вже… «Ні, він живий, адже інакше мене б покликали не в лікарню, а в морг. Звичайно, він живий», — переконувала вона себе.
Оксана не могла зрозуміти, на якому автобусі доїхати до лікарні, тому виставила руку, стоячи однією ногою на проїжджій частині. Їй пощастило зупинити приватника, і через десять хвилин вона вже бігла територією лікарні до головного корпусу, напружена до межі.
— Я дружина Богдана Шевченка… — задихаючись, скрикнула вона, увійшовши в приймальне відділення.
З-за столу піднявся високий чоловік, йому було здавалося, біля сорока. Він ще раз представився, але Оксана втрачала терпіння. Навіщо його ім’я, якщо вона має побачити чоловіка, переконатися, що він живий?
— Ходімо, — сказав, нарешті, чоловік, показуючи руко на двері.
Оксана вийшла на вулицю, нічого не розуміючи. Чи не можна потрапити до будь-якого відділення через приймальне? Тим часом чоловік обійшов будівлю й попрямував до довгого одноповерхового цегляного будинку позаду. Біля дверей він зупинився й повернувся до ОксОксана подивилася на синю табличку біля входу — «Морг судово-медичної експертизи», — і весь світ на мить перевернувся.
