— Я все вирішив, мамо! Годі! — Іван уперто дивився у вікно, стиснувши губи.
— Ти… ти зрадник, Іванку! — голос матері тремтів, у ньому були розпач і докір.
— Зрадник? Я?! — хлопчина захлинувся від обурення й, різко розвернувшись, вилетів із кімнати.
Він грюкнув дверима, кинувся на ліжко й зарив обличчя у подушку. Гнів клекотив у ньому, але на зміну йому підступали спогади — теплі, пахучі літом і щастям.
Коли Іванові виповнилося вісім, батько подарував йому мрійний велосипед — яскраво-блакитний, трюковий, блискучий. Хлопчик був у захваті: зранку до вечора ганяв із друзями у дворі, забувши про все на світі. Навіть про те, що в тата теж скоро день народження. Нагадав дід.
— Ваню, а подарунок для батька вже готуєш? — тихо запитав він, коли вони сиділи удвох на веранді.
— Ні, дідусю… я й не подумав…
— Ну, нічого. Якщо хочеш — разом зробимо. У мене є ідея.
Два тижні вони виготовляли дерев’яну ключницю. Вирізали, випалювали, шліфували, прикручували гачки. Іван працював на рівні з дідом, навіть велосипед залишив пилитися в кутку.
У день народження тато був якимось особливо веселим і загадковим. Подякував за подарунок, поцілував сина, з дідом обійнявся. А потім, під загальний сміх, виніс із веранди плетений кошик.
У ньому спав цуценя. Чорний, пухкий, із блискучою шерстю.
— Знайомтеся: це Тайсон. Мій подарунок собі. Мрія дитинства.
— Сашко, ти з розуму з’їхав! — розвела руками мама. — Собаку?!
— Ну, не таку ж — він же як ведмежа! — сміявся батько, і його щаслива, майже дитяча посмішка роззброїла всіх.
Тайсона полюбили одразу. Американський стаффордширський тер’єр, він ріс, наче на дріжджах. Став потужним, широкогрудим, спокійним і добрим. Він обожнював батька — невідступно йшов за ним, охороняв, супроводжував. А потім… одного разу врятував.
Пізнього вечора в парку на тата напали двоє. Ніж, погрози. І тоді з кущів вивалився Тайсон — чорний, як ніч, грізний, як тінь. Сам лише його вигляд змусив нападників відступати.
— Якби вони знали, що він і мухи не скривдить… — розповідав потім тато з посмішкою.
Але найстрашніше почалося пізніше. Хвороба. Лейкоз. Всього за кілька місяців батько згас — наче свічка на вітрі. Іванові було лише дванадцять. І Тайсон став його тінню.
Зараз Івану — п’ятнадцять. Рік тому в їхньому житті з’явився Дмитро. Нормальний чоловік. Поважний. Але кілька місяців тому, коли він остаточно переїхав, виявилося, що у нього сильна алергія на собак.
Мама спочатку намагалася все згладити, але потім почала говорити прямо: «Треба віддати Тайсона». Мовляв, Дмитро — тепер родина. А пес… Іван слухав і не вірив. Невже можна зрадити того, хто не зрадив тебе?
Він обійшов друзів, пропонував забрати Тайсона — марно. Старий стаффорд нікому не підходив. До діда віддати — не варіант: старий і сам ледь ходить, де вже за собакою доглядати…
— До притулку не віддам! — сказав Іван у день вирішальної розмови.
— Але ж Дмитро — наш. Він тепер частина родини… — плакала мама. — Тобі що, собака дорожча за людину?
— Дорожча за Дмитра — так, — видихнув Іван. — Бо він — моя родина. А Тайсон — татова родина. І моя. І твоя, мамо. Давай ми з ним підемо до діда. Ми не завада.
— А я як? На два доми розриватися? Я ж працюю, Ваню…
Він мовчки показав на ключницю, яку колись зробив із дідом. На ній висів повідок Тайсона.
— Я вже все вирішив.
— Зрадник! — прошепотіла вона, і голос здригнувся.
Пізніше дід сам подзвонив матері.
— Лідочко, та хай він у мене живе. Тут і школа дистанційна. І мене, чесно кажучи, з онуком легше. І Тайсон хай буде. Не перший день живемо…
А Дмитро несподівано сказав:
— Ліда, відпусти його. Хлопець дорослий. І собакі не буде погано. Навіщо давити?
Іван приїхав з Тайсоном і спортивною сумкою. Пес, щасливо сопучи, одразу ж розвалився біля дідового телевізора. Все стало на свої місця.
А потім одного разу дід сам зателефонував — голос був тихим, тривожним.
— Ваню, щось серце стискає. Приїжджай…
Іван зірвався з занять, мчав додому. Сусідка встигла викликати швидку, але тепер сиділа біля ліжка діда, тривожно поглядаючи на годинник.
— Дякую вам, Наталія Петрівна. Далі — ми самі.
Швидка приїхала швидко. Лікар зробив укол. Молода медсестра на ім’я Оля завагалася на порозі, дивлячись на Тайсона.
— Не бійтеся, він добрий, — поспішно сказав Іван.
— Я й не боюся, — Оля посміхнулася й увійшла до кімнати.
Лікар виписав рекомендації й сказав, що краще робити крапельниці вдома.
— Є кому?
— Ні… — Іван розгублено розвів руками.
— Олю, візьмешся? — за— Візьму, — кивнула Оля, а Тайсон, ніби зрозумівши, підійшов і ліг біля її ніг.
