Батько пішов, бо дізнався про мамин роман із колегою. У хаті влаштували страшенний скандал.
— Та що ти хотів? Я ж увесь час сама на самі! Ти на роботі днями й ночами. А я ж жінка, мені уваги треба!
— А що скажеш, якщо я твого уважного Ростика посаджую? Підкину йому чогось, і закрию, га? — з холодною лютью запитав тато в мами.
Він працював опером у поліції.
— Не посмієш! Не посмієш! Ти сам усе зруйнував!
Мама сіла на диван і заплакала. Тато вже майже складав свої нечисленні речі й рушив до дверей. Я стояв у коридорі, готовий лягти на порозі, щоб не випустити його. Що за дурня? У нас завжди була дружня, добра родина. Мама з татом ніколи не сварилися, жартували однакові жарти й сміялися разом. Так, батько багато часу проводив на роботі, часто повертався страшенно втомленим, з однією думкою — виспатися. Але ті хвилини, коли вдавалося побути разом, свідчили: у нас усе добре! Як мама додумалася так усе зіпсувати?! І невже батько не пробачить?
— Глібе, не йди, — жалісно промовила мама, відірвавши долоні від обличчя. — Прости мене! Не йди. Вітьку, та не слухай ти тут!
Але я не змістився. Встав на шляху. Дванадцятирічному мені здавалося, що я зможу зупинити їх, запобігти руйнуванню того, що вважав щасливою родиною.
— Вітьку, пропусти, — суворо сказав тато.
Такий тон я чув лише тоді, коли він телефонував з роботи. Не вдома. Не з нами.
— Не йди! — попросив я.
— Дай пройти!
Те саме беземоційне «робоче» інтонація.
— Тату… а я ж як?
Він відсунув мене, як стілець, і вийшов з квартири. Мені здавалося, що він так поспішав, щоб нічого не зробити. Не просто щоб не вдарити маму з гніву, а в нього ж табельний був… Очі в батька палали такою злістю, що він правий був — пішов. Тепер я це розумію. А тоді він став для мене людиною, що відсунула мене, як не потрібний предмет. А мама — тією, хто влаштував цей жах у нашому житті.
Ростик, звісно, виявився козлом і теж кинув маму слідом за татом. Вона опинилася у жахливому становищі: чоловік пішов, коханець відвернувся, син звинувачує у розпаді родини. Їй було важко, а тут ще я…
Я рано почав гуляти до пізньої ночі, потрапив у погану компанію. Спочатку дрібні крадіжки, потім нахабнішали. Нас взяли на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, встигли схопити двох — мене й Тараска. Батько, який на той час став начальником оперуправління, приїхав у відділок, де тримали мене. Прізвище у нас було рідкісне — Шуляк — а по-батькові не Олександрович, а Глібович. Хтось був знайомий із батьком, ось і подзвонив.
— Виходь, — кинув мені тато.
— Іди до біса, — прошипів я.
Він витягнув мене із камери.
— А Тарас? — заревів я, відчайдушно вириваючись.
Батько затягнув мене до допомішної кімнати і кілька разів міцно вдарив по пиці. Розмазуючи кров із слізьми по обличчю, я ненавидів його ще гостіше.
— Тобі скільки вже?
— Що? — не зрозумів я.
— Років скільки? П’ятнадцять?
Мені стало смішно.
— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Бо ти не мій! — ревнув він у моє обличчя. — Я Галку вагітною взяв заміж. Думав, буде мені доброю дружиною. А вона як була… — тут він невитончено вилаявся, — так і лишилась.
— А хто мій батько? — тупо запитав я.
Він дав мені хустинку й пляшку з водою, я витерся. Гліб сів навпроти й сказав:
— Вибач, що вдарив. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене справ не вистачає?
— То йди та й займайся своїми справами, — буркнув я.
— Вітьку… за документами ти мій. І аліменти я твоїй матері сплачую. Але якщо так і далі піде — я відмовлюся від тебе. Нехай тебе посадять — яка моя в тому справа?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не посадять?
Він похитав головою.
— А Тарас?
— Слухай, у Тараса свій батько є. У них заможня родина. Розберуться. Тобі б про своє життя подумати. Я от не розумію, вам у в’язниці мед намазано? Думаєш, там не життя, а полуниця? Це пекло! А малоліток — пекло у кубі.
У в’язницю я не хотів. Мені було просто нудно й боляче жити, боляче дивитися на маму. Ось я й… відволікався. Цими думками й поділився з Глібом.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або починаєш жити нормально — вчитися й думати про майбутнє. Або кривою дорогою, на кінці якої зазвичай погано закінчують. Не хочеш до в’язниці — міняй своє поводження. Вільний.
Я пішов до виходу. Біля дверей зупинився на голос батька:
— І матір не звинувачуй. У розлуці завжди двоє винних. А те, що я тут про неї викрикнув — то на емоціях. Забудь.
— Глібе… тату, ви ж любитеІ в той момент, коли він простягнув до мене руку, здавлена, але щира, я зрозумів — додому можна повертатися навіть через десяток років.
