**Щоденниковий запис**
Сьогодні сталося щось, що перевернуло моє життя.
– Оленко, що ти наробила? – голос Наталі тремтів від обурення. – Як можна так із рідною сестрою?!
– А що ти хотіла? – відрубала Олена, не відриваючи очей від паперів на столі. – Сидіти й дивитися, як ти остаточно розвалиш батьківський дім?
– Розвалиш? – Наталя схопилася за спинку стільця. – Я тридцять років доглядала цей дім! Після смерті мами й тата! А ти де була?
– Де була, де була, – насмішкувато повторила Олена. – Працювала, заробляла. А не сиділа на шиї у батьків до сорока.
Наталя відчула, як під ногами земля захиталася. Вона сіла й дивилася на документи перед сестрою.
– Це… справжнє заповіт? – прошепотіла вона.
– Так, – сухо відповіла Олена. – Мама відписала дім мені. Цілком. А ти шукай собі інше житло.
– Як… Коли вона це встигла? Вона ж у останні місяці ледве думки збирала…
– Саме тому я й приїхала. Хтось мав подбати про її справи, поки ти бігала по лікарнях.
Наталя дивилася на сестру й не впізнавала її. Олена завжди була жорсткою, але такої жорстокості від неї ніхто не чекав.
– Оленко, давай поговоримо по-людськи, – м’якше сказала вона. – Я розумію, тобі належить частина дому. Але виганяти мене…
– Ніхто тебе не виганяє, – Олена склала документи. – Можеш знімати кімнату. За розумну плату.
– Знімати кімнату в батьківському домі?! Ти серйозно?
– Зовсім. Власність є власність.
Наталя пройшлася по хаті. Кожен куток тут був пройнятий спогадами. Ось біля вікна — мамин фікус, який вона поливала останні п’ятнадцять років. Ось на полиці — банки з соліннями, які вони робили разом.
– А пам’ятаєш, як мама казала, що цей дім має лишитися в сім’ї? – тихо спитала Наталя.
– У тебе немає дітей, – різко відповіла Олена. – А у мене є Андрій й Іринка. Їм і достанется.
– Твої діти навіть на похорон не приїхали! А я доглядала за мамою що-дня!
– Доглядала, доглядала, – зневажливо махнула рукою Олена. – Але від цього вона не поменшала.
Слова сестри вбили Наталю, як ніж. Вона й сама звинувачувала себе, що не встигла врятувати маму.
– Ти ж знаєш, я робила все, що могла…
– Знаю. Але цього виявилося замало.
У двері подзвонили. Олена пішла відчиняти, а Наталя лишилася стояти посеред хати.
– Ох, Наталко, ти тут? – увійшла сусідка тітка Галя з пакетом молока. – Ну як ти, доню?
– Нормально, – брехливо прошепотіла Наталя.
– Чула, що Оленка приїхала, – тітка Галя позирнула на стіл. – Спадкові справи вирішуєте?
– Так, – сухо відповіла Олена.
– Аж пам’ятаю, як ваша мати завжди казала, що Наталко її найвірніша дитина, – несвоєчасно додала сусідка. – Нікуди не втікала, завжди поруч. Не те, що деякі…
Олена стиснула губи.
– Галино Михайлівно, вибачте, у нас родинна розмова.
– Та звісно! – заметушилася тітка Галя. – То я молоко принесла…
Після її виходу Олена дістала з сумки ще папери.
– Ось договір оренди. Можеш знімати кімнату й кухню. За п’ять тисяч на місяць.
– П’ять тисяч?! – Наталя аж захлипнула. – У мене пенсія шість!
– Знайди підробіток, – холодно відповіла Олена.
Наталя дивилася на сестру й не вірила.
– Що з тобою сталося, Оленко? Ми ж завжди були близькі!
– Близькі? – Олена вперше підняла на неї справжній, болючий погляд. – Я мовчала, коли ти сиділа на шиї у батьків. Мовчала, коли вони тобі квартиру купили, а мені сказали: «Грошей немає».
– Я працювала!
– За копійки.
– А ти ж не бідувала! Чоловік добре заробляв…
– Дітям треба було навчання! А мені батьки ніколи не допомагали.
Уперше Наталя побачила в очах сестри не лише холод, а й кривду. Глибоку, як прірва.
– Мама написала заповіт у травні, – раптом сказала Олена. – Коли ти лежала в лікарні.
Наталя згадала — тоді вона дві тижні не була вдома.
– Ти… спеціально приїхала?
– Ні. У мене була відпустка.
– І переконала маму переписати заповіт.
– Вона сама так вирішила, – різко відповіла Олена.
– Мама вже погано тямила…
– Але до нотаріуса дійшла.
Наталя задумалася. А якщо спробувати оскаржити заповіт?
Тітка Галя, випадково почувши їхню розмову, розповіла:
– Я бачила, як Олена вела маму до нотаріуса. Тримала під руку, наче дитину. Навіть відповідала за неї.
Наталя вирушила до райцентру. Нотаріус пам’ятала ту зустріч:
– Ваша мати погоджувалася з усім, що казала дочка. Хоча іноді не відразу розуміла запитання.
– І вас це не насторожило?
– Якщо людина не визнана недеєздатною, я не маю права відмовляти.
Юрист пояснив: щоб оскаржити заповіт, потрібні свідки й гроші. Багато грошей.
Тепер Наталя сидить у тиші батьківської хатиВона зважилася – завтра піде до суду, бо дім, наповнений пам’яттю, вартий боротьби навіть із рідною сестрою.
