**Зрада, дубль два**
Вероніка й Тетяна їздили на роботу разом. Тетяна за кермом — відповідальна, серйозна, гарна. Вероніка — жартівлива, трохи легковажна, але з чарівною вдачею. Познайомились у офісі, працювали уже майже десять років. У тому самому кабінеті, де ще дві колеги.
Обидві не одружені. Дорослі діти жили своїм життям. Тетяна поховала чоловіка сім років тому — загинув у аварії. Більше про шлюб і не думала.
— Таню, знайди собі хоча б для душі чоловіка, — постійно напучувала Вероніка, яка сама не втрачала надії зустріти когось особливого.
— Навіть думати не хочу. Ми з чоловіком були однією душею. Тепер його нема, і нікого для мене більше нема, — сумно відповідала подруга.
Вероніка — приваблива, струнка, освічена. Вісім років тому розійшлася з чоловіком, коли застала його у власній квартирі з іншою. Скандалів не було — просто викинула його речі. Квартира її, розлучилася швидко. Були у неї пізніше і інші чоловіки, але ніхто не западав у душу.
Нещодавно святкувала «ягідний» ювілей — сорок п’ять. На дві роки старша за Тетяну. Відзначили в ресторані, все пройшло чудово.
— Віро, а ти не боїшся? У народі кажуть, що сорок років не святкують, а ти в ресторані вечірку влаштувала, — допитувалась Тетяна.
— Та годі тобі, Таню, — сміялась Вероніка. — Якщо на всі прикмети озиратись, то й життя буде ніяке.
Того вечора в залі сиділи небагато відвідувачів. Серед них — симпатичний чоловік, схожий на актора. Тетяна не помітила, коли Вероніка підвела його до їхнього столика.
— Віро, ти звідки його взяла? — пошепки спитала Тетяна.
— Сам запросив на танець. Я сказала, що в мене ювілей, а він обіцяв подарунок!
Після свята Вероніка почала зустрічатися з Дмитром. Вже на другому побаченні дізналась — одружений.
— Ми з дружиною розходимося, діти дорослі, ніщо нас не тримає, — запевняв він.
Дмитро гарно доглядав: квіти, ресторани, поїздки за місто. Часто залишався на ніч. Тетяна не впізнавала подругу.
— Віро, літаєш, немов метелик, — казала вона.
— Уяви, Таню, який він чудовий! Здається, зовсім голову втратила!
— Не захоплюйся так, — перестерігала Тетяна. — Він хитрий, очі бігають.
— Та годі тобі заздрити!
— Я не заздрю, просто хочу вберегти тебе.
Так минуло півтора року. Дмитро вже не згадував про розлучення. Натомість знайшов собі іншу — молодшу за Вероніку на десять років. Став рідше бувати, і вона запитала:
— Діму, що коїться?
— Пробач, закохався. Давно хотів сказати… Прощавай.
Вероніка ридала в Тетяни на плечі.
— Віро, не варто так через зрадника. ПограА потім, взявши себе в руки, Вероніка усміхнулась крізь сльози і сказала: “Дякую, Таню, тепер я точно зрозуміла — моє щастя не в ньому.”
