Зрада, дубль два
Ранкові поїздки на роботу подружок Оксани та Марії завжди були спільні. Марія за кермом — відповідальна й серйозна, з гарною вродою, Оксана — жвава, трохи безтурботна, але приваблива. Познайомилися вони в офісі та працювали разом вже майже десять років. Навіть в одному кабінеті, де крім них ще дві колеги.
Жодна не була заміжньою, діти давно виросли й жили своїм життям. Марія поховала улюбленого чоловіка сім років тому — він загинув у аварії. Більше вона й не думала про новий шлюб.
— Марієчко, тобі треба для душі знайти чоловіка, я не кажу — одружуйся, але хоча б зустрічайся з кимось, — постійно настоювала Оксана, яка ніколи не втрачала надії на нове кохання.
— Навіть думати про це не хочу. Ми з чоловіком були, як дві половинки, тепер я втратила його, і більше для мене нікого немає. Моя половинка пішла у вічність, — сумно відповідала подруга.
Оксана була дуже привабливою — стрункою, освіченою, вільною. Восени вісім років тому вона розійшлася з чоловіком, піймавши його на зраді прямо вдома, коли несподівано повернулась із села від матері. Скандалів не було — просто виставила його речі за двері. Квартира належала їй, тому подала на розлучення. Потім були інші чоловіки, але Оксана все ще сподівалася, що трапиться той самий, заради якого вона піде на край світу. Але час минав, а такий чоловік не з’являвся.
Нещодавно Оксана відсвяткувала «ягідний ювілей» — сорок п’ять років. Вона була на два роки старша за подругу. Святкували в ресторані, усе пройшло чудово.
Сорок років Оксана теж відзначала в ресторані, хоча Марія їй не радила.
— Оксанко, ти не боїшся? У людей кажуть, що сорок років не святкують. А ти влаштовуєш вечірку в ресторані!
— Ой, Маріє, в бабські казки не вірю. Якщо на всі прикмети дивитися, то й життя буде несмачним, — сміялася Оксана.
Саме того дня в ресторані на іншому боці зали сиділо кілька відвідувачів. Серед них був привабливий чоловік, що нагадував кіноактора. Марія не помітила, коли Оксана підвела його до їхнього столика й посадила поруч.
— Оксано, де ти його взяла? — схопившись за момент, запитала Марія.
— Він сам запросив мене на танець. Я сказала, що в мене ювілей, а він обіцяв подарунок завтра, — посміхалася подруга.
Після ювілею Оксана почала зустрічатися з Ігорем. Вже на другому побаченні вона дізналася, що він одружений.
— Ми з дружиною збираємося розлучитися. Не склалося у нас, — переконував він. — Діти дорослі, нас вже ніщо не тримає.
Ігор доглядав пишно — квіти, ресторани, прогулянки за місто. Часто залишався у неї на ніч. Марія не впізнавала подругу.
— Оксанко, літаєш, мов метелик, беМарія глянула в заплакані очі Оксани і тихо прошепотіла: “Це остання його зрада, подруго, більше твоє серце не буде ламатися через нього.”
