— Як ти можеш?! — гукала Оксана, розмахуєчи зім’ятим папірцем. — Як ти могла підписати це лайно?!
Наталка здригнулася, відсунула чашку з кавою й поволіну повернулася до сестри. На її обличчі не було краплі каяття, лише втома.
— Підписала й підписала. Що такого? — знизала плечима вона. — Хатину все одно треба продавати, ти сама говорила…
— Говорила?! — голос Оксани тремтів від образи. — Я казала, що треба разом вирішувати! Разом, Наталко! А ти за спиною, по-тихому, з риєлторами домовилася! Та ще й ціну в півтора рази нижче поставила!
— Не в півтора, а… — почала було Наталка, але сестра перебила.
— В півтора чи в два — не все одно?! Це ж мамин дім, розумієш? Наш із тобою! А ти вирішила, що тобі одній вирішувати!
У кухні затихло. Лише тикали старі годинники на стіні, ті самі, що мама колись привезла з Польщі. Наталка мовчки стояла біля вікна, дивлячись на двір, де вони з Оксаною колись грали у класики.
— Ти взагалі розумієш, що робиш? — продовжила Оксана, але вже тихше. — У мене син університет закінчує, грошей треба чимало. А у тебе донька заміж збирається, весілля влаштовує. Нам обом ці гроші як повітря потрібні!
— Ось саме тому я й поспішила, — обернулася Наталка. — Поки покупці є, поки район у ціні. А потім, глядиш, і нікому нашого дому не треба буде.
— Але ми ж домовлялися! — у голосі Оксани прозвучали сльози. — Ти обіцяла, що разом вирішуватимемо!
— Домовлялися, домовлялися… — махнула рукою Наталка. — А потім ти тиждень у від’їзді була, телефон не брала. Покупці чекати не будуть, вони не на цей дім молитися прийшли.
Оксана сіла на стілець, схилила голову. Договір лежав на столі, ніби кпив із неї.
— Мені ж треба було до тітки в село їхати, — прошепотіла вона. — Вона хворіла, зовсім одна. Я ж попереджала…
— Попереджала, не попереджала… — відмахнулася Наталка. — Справа зроблена. Гроші через місяць отримаємо, поділимо навпіл, і все.
— Все?! — підвелася Оксана. — Ти дійсно так думаєш?
Наталка налила собі кави, сіла навпроти. Обличчя її було спокійне, майже байдуже.
— Ну а що ще? Дім продається, гроші діляться. Справедливо ж.
— Справедливо… — гірко посміхнулася Оксана. — А справедливо було не почекати мене? Не спитати?
— Оксано, ну годі драми розводити! — знизила голос Наталка. — Ну продали дім. Все одно ніхто з нас тут жити не збирався.
— Не збирався?! — очі Оксани спалахували. — Хто кожні вихідні сюди приї– Хто сад копав, хто дах лагодив, хто за сусідською дитиною доглядав? – спитала Оксана, і в цю мить обидві сестри зрозуміли, що дім – це не лише стіни, а спільні спогади, які варто зберігати, навіть якщо їх доведеться відпустити.
