**Щоденник**
Сьогодні я знову міркувала про те, як зрада відлунює в душі…
Оксана полола квіти у дворі, коли до неї підійшла сусідка Галина. Та, ніби випадково, кинула:
— Оксано, ти свого Тараса вже годувати перестала? Він, між іншим, вечеряє в Софійки Дмитрівни…
Оксана завмерла. Руки зненацька ослабли.
— Галю, що ти несеш?!
— А те й несу, що сама бачила, — з єхидством відповіла та. — Вчора йшла до вчительки, щоб про сина поговорити. Підійшла до вікна, а там твій Тарас за столом з нею, мов рідний. Я постукала — він під стіл як сховається.
— Не вірю. Вигадала все, — Оксана хотіла відмахнутися, але дрож пробігла по спині.
— Та нащо мені брехати? Не віриш — і не треба. Тільки не дивуйся потім.
Оксана ніби й не повірила, але гіркий присмак лишився. До того ж, Тарас останнім часом дивний — то вечеряти не хоче, то спішить кудись. Третій день каже: «Так втомився, їсти не можу». Ані борщику, ані деруничків.
Тієї ночі, коли чоловік рано ліг спати, Оксана не могла закрити очей. Вона дивилася на його обличчя в місячному світлі, а серце стискалося від болю. «Не може бути… Немає…»
Через день Тараса знову не було. Вечеря простояла, поки не остила. Оксана, не витримавши, накинула хустку і побігла до хати Софійки Дмитрівни.
Підійшовши до воріт, вона завмерла. У домі тихо, світло лише у сінях. Але… чия це куртка висить? Дуже схожа на Тарасову. І тут їй усе стало ясно. Донька Мар’янка нещодавно навчилася вишивати — і з гордістю прикрасила батькові підкладку мальвами. Оксана підійшла ближче й, тремтячи, вивернула куртку. Крихітні вишиті квітки врізалися в очі, ніби голосна правда. Серце застукало, ноги підкосились. Вона впала на підлогу, і сльози полилися рікою.
За хвилину в сінях з’явився Тарас. Збентежений, із зморшками на чолі.
— Оксано… ти все не так зрозуміла…
— А ти що тут робиш? Медицину вивчаєш? Чи, може, уроки до півночі? — Оксана підвелася, і в її голосі було більше розпачу, ніж гніву. — А я, дурна, вірила, що ти втомлюєшся… А ти — з нею, за одним столом. І навіть під стіл ховаєшся, якщо хто побачить!
Тарас кинувся за нею, але вона вже бігла через вулицю.
— Оксано! Ну прости! Люди ж бачать!
— Нехай бачать! Я не по чужим ліжках стрибаю. Мені соромитися нічого! А тобі — і їй!
Софійка Дмитрівна в селі мала славу «панночки». Місцеві її не цікавили. Вона жила в комунальному домі й чекала дня, коли повернеться до міста. Аж поки не зламалася сходинка на ґанку. Тоді вона заплакала прямо на порозі. Саме тоді й пройшов повз Тарас. Допоміг, полагодив. А потім… залишився на чай.
Так усе і почалося.
Спочатку — покупні вафлі. Потім — домашні вареники. Потім — довгі вечори на кухні. Софійка не кохала Тараса, але й самотність її гризла. А він… гордився. Вчителька! Сидить із ним!
Але тепер усе вилізло назовні.
Оксана плакала, зарившись у подушку. Діти — Мар’янка й маленька Олеся — прибігли до неї й теж заплакали. Бо якщо мама плаче — значить, щось погане.
Розлучення? Та куди йти? Родичів немає. У селі — одні плітки. Робота — так собі.
Тарас відчував провину. Днів п’ять не підходив до Оксани. Готував собі сам, прасував, мився. Раз за разом просив вибачення, але вона була непохитною.
— Іди до своєї вчительки. Я тобі не пара.
— Оксано… заради діток…
— Не прикривайся ними! Не тобі тепер їх згадувати!
Минуло два місяці. Школа скінчилася. Софійка зібрала речі й покинула село. А в хаті Оксани й Тараса стояла мертва тиша.
Серпень. Останній тиждень літа. Діти гралися в дворі.
— Мар’яночко! Олесю! — кликнула Оксана з вікна.
Дівчатка забігли всередину. Мати дала мішечок із їжею:
— Віднесіть татові в поле обід.
Мар’янка з Олесею покотом побігли до лани. Трактор Тараса стояв серед поля. Діти махали руками, немов прапорцями.
— Тату! Мама обід передала!
Тарас виліз із кабіни, мов прокинувся.
— Мама?! Передала?! — перепитав він.
— Ось! — Мар’янка простягнула мішечок. — Тут котлетки й хліб.
Тарас сів, розклав їжу на ряднині, вдихнув запах свіжого хліба. ОчТарас пригорнув дітей до себе та пошепотів: “Сьогодні вечерятимемо всі разом, як і повинно бути”.
