Тінь зради
Шостий день поспіль Марічка мовчала з чоловіком. Все почалося минулого вівторка через дрібну сварку. Андрій забув дістати курку з морозилки, хоча вона двічі нагадувала. Та він, повернувшись з роботи, знову вліпився у ноутбук, занурений у термінові звіти.
— Андрію! — голос Марічки з кухні дзвенів від злості. — Ти спеціально ігноруєш мої прохання? Що я маю готувати на вечерю, якщо м’яса немає?
— Пробач, кохана, — відгукнувся він, не відриваючи очей від екрану. — Зовсім закрутився. Давай замовимо піцу? Чи вареників?
— Замовляй, що хочеш! — кинула Марічка, натягуючи пальто.
— Куди ти? — Андрій вийшов у передпокій, дивуючись на дружину.
— Пройдуся, — відрізала вона і гупнула дверима.
Андрій знизав плечима й повернувся до роботи. За дві години він замовив піцу, чекаючи на Марічку. Та вона повернулася аж опівночі, коли Львів уже потонув у зимовій тиші.
— Де ти була так довго? — скрикнув він.
— У кав’ярні вечеряла, — холодно відповіла вона.
— Сама? В такий час?
— А що такого? Ти ж не подбав про вечерю. Довелося шукати, де поїсти.
— Ти мені вічно цю курчатину пригадуватимеш? — спалахнув Андрій. — Ну, забув! З ким не буває!
— Справа не в курці! — Марічка зірвалася на крик. — Ти до мене ставвишся несерйозно! Жодної уваги! Мої слова для тебе — пустий звук!
— Що? — Андрій примружився, відчуваючи, що сварку роздули з нічого. Та щоб не загострювати, додав: — Гаразд, поставлю нагадування в телефон.
Ця відповідь лише додала паливо у вогонь. Марічка зранку мовчала, увечері ігнорувала чоловіка. На третій день Андрій не витримав. Підійшов, спробував обійняти її, але вона грубо відштовхнула його руки й пішла у спальню, гучно хапнувши дверима.
— Не хочеш — як хочеш, — пробурмотів Андрій, відчуваючи, як роздратування накриває хвилею. На роботі й так було досить клопотів, а тепер і вдома його чекала холодна війна.
Тиждень минув у мертвій тиші. У середу, у святковий вихідний, Андрій вирішив помиритися. Встав рано, приготував сніданок: млинці, сирники, каву з її улюбленою ванільною пінкою. Та Марічка увійшла на кухню, навіть не поглянувши на стіл.
— Нам треба розійтися, — випалила вона.
— Що?! — Андрій завмер, ніби грім ударив. — Через курку?!
— Годі вже про цю курку! — скрикнула Марічка, стискаючи кулаки. — Я ж сказала, справа не в ній! У нас нічого не вийде! Коли ми одружилися, ти був іншим — турботливим, уважним. А тепер від тебе доброго слова не діждешся!
— Та що ти несеш?! — Андрій все ще любив Марічку і старався для їхньої родини. — Як це я не приділяю уваги? Ми ж ходимо разом у кіно, у ресторани! Так, у будні я зайнятий, але у вихідні завжди з тобою!
— Я не відчуваю тебе поруч, — холодно відрізала вона. — Ти десь у своїх думках. Я ніби зайва у твоєму житті.
— Зайва? — Андрій задихнувся від образу. — Я задумливий, так, але це через роботу! Ти ж знаєш, яке в мене навантаження!
— Ось саме тому! — перебила Марічка. — Ти вічно зайнятий, а результатів нема! З такими зусиллями ти мав би мільйони заробляти, а ми досі в цій однушці! Я мріяла про море, а з тобою його, схоже, ніколи не побачу.
— Марічко, я працюю, не покладаючи рук! — благав він. — Хочу більшу квартиру, хочу на море! Почекай трохи, усе буде!
— Три роки у шлюбі, а нічого не змінилося, — голос Марічки став крижаним. — Ти обіцяв це перед весіллям. Даремно я тобі повірила.
— Тоб— Значить, ти виходила за мене заради обіцянок? — Андрій нахмурився, серце стиснулося від болю.
