Зрада за чашкою кави: Історія Оксани
Оксана йшла додому з роботи, у душі була легкість — сьогодні їх відпустили раніше. Вулиці кам’янського Тернополя дихали весняним теплом, і вона роздумувала, як провести несподіваний вільний вечір.
— Може, зайти до Марійки? — промайнула думка. — Давно не бачились.
Рішення прийшло миттєво. Оксана заскочила до кондитерської по торт із вишнями, а за півгодини вже дзвонила у двері подруги.
— Привіт! — Марійка розчинила двері, її очі химерно блиснули.
— А я до тебе в гості! — усміхнулася Оксана, простягаючи коробку з тортом.
— Заходь, в мене для тебе сюрприз, — раптом сказала Марійка, і в її голосі промайнула дивна нотка.
— Який ще сюрприз? — насторожилася Оксана, але, не чекаючи відповіді, пройшла на кухню. Там вона завмерла, наче від удару, побачивши те, що Марійка назвала «сюрпризом».
— Незаміжнім подругам не місце в домі заміжньої жінки, — любила повторювати Оксані її бабуся. — Тримай їх на відстані, душі не відкривай, інакше проллєш гіркі сльози.
Оксана завжди слухала бабчині слова, та й подруг у неї було небагато. Хтось розчинився у метушні років, з кимось шляхи розійшлися після сварки, і лише Марійка залишалася вірною супутницею. Їхня дружба, загартована ще в першому класі, тривала майже сорок років. Разом вони ділили радощі й біди: Оксана з чоловіком Богданом виростили двох синів, відправивши їх навчатися до Києва, а Марійка раділа успіхам доньки Даринки й мріяла про її щасливе майбутнє.
— Моє щастя не склалося, але хоч би Даринці пощастило, — сумно зітхала Марійка.
— Не накручуй, — заспокоювала Оксана. — Даринка в тебе розумниця, усе в неї буде добре. І тобі скаржитися гріх: донька чудова, хата затишна. Ну, з чоловіком не склалося — це, звісно, важко.
— Важко, що стільки років терпіла його витівки, все пробачала, — гірко відповідала Марійка. — Думала, одумається, заспокоїться, а він ще гіршим став.
Оксана знала історію подруги як свою власну. Чоловік Марійки, Ярослав, усе життя гуляв направо й наліво. Поки вона сама тягла доньку, допомагала батькам і вбивалася на двох роботах, він насолоджувався увагою інших жінок. Іноді йому вдавалося приховувати романи, але частіше все закінчувалося скандалами. Ярослав божився, що зміниться заради сім’ї, і Марійка знову вірила. Так минуло двадцять років, поки три роки тому він не пішов до молодої коханки.
— Даринка доросла, усе зрозуміє, а ми з тобою чужі люди, тож сенсу тягнути немає, — кинув він тоді.
Поки Марійка намагалася прийти до тями, Ярослав пішов, прихопивши всі їхні заощадження. Хата належала її батькам, тож на неї він претендувати не міг. Гроші ж він вважав «справедливою компенсацією» за прожиті роки. У ті чорні дні Оксана була єдиною, хто підтримував подругу, допомагав їй триматися й не зламатися.
— Мам, ти ж сама говорила про бабчині слова, що незаміжнім подругам не місце в домі заміжньої, — нагадувала Оксані старша донька Наталка.
— Не вигадуй, — відмахнулася Оксана. — Ми з Марійкою сто років як сестри, і я не можу кинути її в біді.
— Та годі, мам, ми ж жартуємо, — підключався молодший син Андрійко. — Тільки ти нас цими бабчиними приказками замучила, а сама Марійку ледь не щодня до нас тягаєш.
— Що за дурниці? — обурювалася Оксана. — Невже ви думаєте, що Марійка почне відбивати вашого батька чи руйнувати нашу сім’ю? Ми з нею й Даринкою як одна родина, годі маячню нести!
— Та жартуємо ми, жартуємо, — сміялася Наталка. — Марійка нам як тітка рідна, які вже інтриги у вашому віці?
Оксана не звертала уваги на підколки дітей. У молодості вона й справді слухала бабчині поради, але Богдан ніколи не давав приводу для ревнощів. Спокійний, надійний, він усе життя працював заради сім’ї, а вихідні проводив вдома, перегортаючи газету чи лагодячи щось по господарству. Колись він дружив із Ярославом, але після розлучення Марійки їхнє спілкування зійшло нанівець. Оксана й Богдан лишилися на боці подруги, а Ярослав сам обірвав усі зв’язки, пішовши у нове життя.
— Марійці самій важко, треба кликати її до нас на свята, — часто казала Оксана, і Богдан згодливо кивав.
— У Марійки кран протікає, подивись, що там, — просила вона чоловіка, а той без слів ішов лагодити.
— У суботу Марійка просила допомогти з машиною, — продовжувала Оксана. — Треба з дачі меблі перевезти, а стороннього наймати не хоче.
Богдан мовчки виконував усі прохання: лагодив, возив, допомагав. Марійка вдячно присилала дачні овочі, пекла пирогиАле тепер, побачивши Богдана за столом у Марійки, Оксана відчула, ніби земля розступається під її ногами.
