«Зрадник чи вірність, яка врятувала»
— Усе вирішив, мамо! Годі! — Іванко дивився у вікно, стиснувши губи.
— Ти… ти зрадник, Іванку! — голос матері тремтів, у ньому були розпач і докір.
— Зрадник? Я?! — хлопець аж захлинувся від обурення, рвонувся і вилетів із кімнати.
Він грюкнув дверима, кинувся на ліжко і вткнув обличчя в подушку. Гнів клекотів, але його змінювали спогади — теплі, пахучі літом і щастям.
Коли Іванкові виповнилося вісім, батько подарував йому мрійний велосипед — яскраво-синій, трюковий, блискучий. Хлопчисько був у захваті: з ранку до вечора ганяв з друзями по подвір’ю, забувши про все на світі. Навіть про те, що в тата теж скоро день народження. Нагадав дідусь.
— Ваню, а подарунок для тата вже готуєш? — тихо запитав він, коли вони сиділи на веранді.
— Ні, дідусю… я й не подумав…
— Ну, нічого. Якщо хочеш — зробимо разом. В мене є ідея.
Два тижні вони виточували дерев’яну ключницю. Вирізали, випалювали, шліфували, прикручували гачки. Іванко працював нарівні з дідом, навіть велосипед залишив запилюватися в кутку.
У день народження тато був особливо веселим і загадковим. Подякував за подарунок, поцілував сина, з дідом обійнявся. А потім, під загальний сміх, виніс із веранди плетений кошик.
У ньому спав цуценя. Чорне, пухке, з блискучим хутром.
— Знайомтеся: це Барс. Мій подарунок собі. Мрія дитинства.
— Сашко, ти з глузду з’їхав! — махнула руками мама. — Собаку?!
— Та не таку вже — він ж як ведмедик! — засміявся батько, і його щаслива, майже дитяча усмішка роззброїла всіх.
Барса полюнили відразу. Стаффордширський тер’єр, він ріс, як на дріжджах. Став могутнім, широкогрудим, спокійним і ласкавим. Він обожнював батька — невідступно йшов за ним, охороняв, супроводжував. А потім… одного разу врятував.
Пізнього вечора в парку на тата напали двоє. Ніж, погрози. І тут із кущів вивалився Барс — чорний, як ніч, грізний, як тінь. Вже сам вигляд пса змусив нападників відступати.
— Якби вони знали, що він й мухи не скривдить… — розповідав потім батько з посмішкою.
Але найстрашніше почалося пізніше. Хвороба. Лейкоз. За кілька місяців батько згас — наче свічка на вітрі. Іванкові було всього дванадцять. І Барс став його тінню.
Зараз Іванку — п’ятнадцять. Рік тому в їхньому житті з’явився Віталій. Нормальний чоловік. Поважний. Але кілька місяців тому, коли він остаточно переїхав, виявилося, що в нього сильна алергія на собак.
Мама спочатку намагалася все згладити, але потім почала говорити прямо: «Треба віддати Барса». Мовляв, Віталій — тепер сім’я. А собака… Іванко слухав і не вірив. Невже можна зрадити того, хто не зрадив тебе?
Він обійшов друзів, пропонував взяти Барса — намарно. Старий стафф нікому не підходив. Віддати дідусі — не варіант: старий і сам ледве ходить, куди вже за собакою доглядати…
— У притулок не віддам! — сказав Іванко у день останньої розмови.
— Але Віталій — наш. Він тепер частина сім’ї… — плакала мама. — Тобі що, собака дорожча за людину?
— Дорожча за Віталія — так, — видихнув Іванко. — Бо він — моя сім’я. А Барс — татова сім’я. І моя. І твоя, мамо. Давай ми з ним підемо до дідуся. Ми не завада.
— А я як? На два будинки розриватися? Я працюю, Ваню…
Він мовчки показав на ключницю, яку колись робив з дідом. На ній висів повідець Барса.
— Я вже все вирішив.
— Зрадник! — прошепотіла вона, і голос здригнувся.
Пізніше дідусь сам подзвонив матері.
— Людочко, нехай живе в мене. Тут і школа дистанційна. І мені, чесно кажучи, легше з онуком. І Барс хай буде. Не перший день живемо…
А Віталій несподівано сказав:
— Люда, відпусти його. Хлопець дорослий. І собаці буде добре. Нащо душити?
Іванко приїхав з Барсом і спортивною сумкою. Пес, щасливо сопучи, одразу ж розвалився біля дідового телевізора. Все стало на свої місця.
А потім одного разу дідусь сам подзвонив — голос був тихим, тривожним.
— Ваню, щось серце стискає. Приїжджай…
Іванко зірвався з занять, мчав додому. Сусідка встигла викликати швидку, але тепер сиділа біля ліжка діда, тривожно поглядаючи на годинник.
— Дякую вам, Наталія Михайлівна. Далі — ми самі.
Швидка приїхала швидко. Лікар зробив укол. Молода фельдшерка на ім’я Олеся завагалася на порозі, дивлячись на Барса.
— Не бійтеся, він добрий, — поспішно сказав Іванко.
— Та я й не боюся, — Олеся посміхнулася й увійшла в кімнату.
Лікар виписав рекомендації і сказав, що краще робити капельниці вдома.
— Є кому?
— Ні… —Іванко глянув на Барса, який вже лежав біля ліжка діда, немов розуміючи, що тепер саме він — їхній захисник.
