Він нас зрадив, а тепер хоче повернутися, але мені такого щастя не треба
З Олегом я познайомилася на першій роботі в одному з київських офісів. Йойой тільки закінчила навчання, була молодою, наївною, зовсім ще недосвідченою. Олег одразу взяв мене під своє крило: допомагав розбиратися в завданнях, пояснював тонкі робочі моменти, підтримував. Я була йому безмежно вдячна, і моє серце тануло від його уваги.
Незабаром він почав запрошувати мене на обіди, підвозити додому. Старші колеги пошепки попереджали: «Обережніша, Оксано, Олег той ще жених». Але я не звертала уваги. Мені здавалося, вони просто заздрять. Для мене він був ідеалом — добрий, турботливий, найкращий чоловік на світі. Я закохалася, і, судячи з його поглядів, йому теж я не була байдужа. Через рік Олег зробив пропозицію. Я, не вагаючись, сказала «так». Ми одружилися й переїхали до моєї квартири — подарунок батьків ще перед весіллям.
Спочатку все було як у казці. Але потім я завагітніла, пішла у декрет. Незабаром — друга вагітність. Двоє дітей, безсонні ночі, нескінченні клопоти. Я змінилася: набрала вагу, змінила туфлі на шльопанці, а яскраві сукні — на зручні піжами. Хто ж мене вдома побачить? Олег з дітьми майже не допомагав. Я не хотіла його навантажувати — адже він працює, втомлюється. Сама справлялася як могла.
Він почав затримуватися на роботі, їздити кудись по вихідних: то відрядження, то «термінові справи». Казав, що все заради нас, і я вірила. Вірила, поки подруга не розповіла, що бачила Олега в ресторані з молодою брюнеткою — його новою колегою. Дочка якогось олігарха, з розкішною квартирою в центрі й дорогою машиною. Олег не став заперечувати. Зізнався, що у них роман уже пів року, і він йде до неї. «Ти сама винувата, — кинув він. — Перестала бути жінкою. Усе твоє — це пелюшки, каші та сусідські плітки. А вона — справжня».
Я була розбита. «А те, що я мати твоїх дітей? Що я тягну на собі дім, ночами не сплю, поки вони хворіють?» — кричала я. Але його це не чіпало. Вона не народжувала, не «псувала» фігуру, спала з маскою для обличчя, поки я годувала дитину. Олег зібрав речі й пішов, залишивши мене з двома малюками й розбитим серцем.
Це була зрада, від якої я ледве не зламалася. Не їла, не спала, не хотіла жити. Дякую мамі — вона забрала дітей, поки я збирала себе докупи. Я зрозуміла: заради синів я мусила встати. Олег не вартий моїх сліз.
Минув час. Я влаштувала дітей у садок, вийшла на нову роботу — повертатися в старий офіс, де все нагадувало про нього, не могла. Схудла, покращала, почала жити знову. І раптом, наче грім серед ясного неба, з’являється Олег.
За увесь час він жодного разу не подзвонив, не спитав про дітей. Надсилав мізерні аліменти — і все. Його мати, Марія Іванівна, теж не поспішала бачити онуків, рідко дзвонила, питала про них. Мої батьки були моєю єдиною опорою. Без них я б не впоралася. І ось, коли моє життя нарешті налагодилося, він прийшов.
Я вирішила: заради дітей нехай приходить, він їхній батько. Але вже під час першого візиту стало зрозуміло, що діти йому не цікаві. Він розпитував про мене: чи не зустріла я когось, як живу. А потім почав залицятися, увімкнув усі свої чари. Я була в шоці. «Якщо хочеш, приходи до дітей, — різко сказала я. — А мені твоє «щастя» непотрібне». Збрехала, що в мене є чоловік і життя чудове. І що ви думаєте? Олег зник, ніби й не було. Діти знову стали йому непотрібні.
Тепер дзвонить його мати. Кожного дня вона читає мені нотації: «Він одумався, хотів сім’ю врятувати, а ти все зруйнувала, позбавила дітей батька!» Я дізналася правду: його «коханка» вигнала його, знайшовши когось заможнішого. Йти йому нікуди. Марія Іванівна не хоче, щоб син повернувся до неї — у неї «своє життя». Ось і вирішили вони «врятувати сім’ю», згадавши про нас.
Але я не дурна. Таке «щастя» мені не потрібне. Я вже наступила на ці граблі і вдруге не збираюся. Мої діти заслуговують кращого, ніж батько-зрадник. А ви як вчинили б? Пробачили б заради дітей? Чи теж вважаєте, що краще без такого тата, ніж з ним?
