Вітаю всіх, хто читає ці рядки. Ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації, коли біль поглине настільки, що буде важко дихати. Мені просто необхідно виговоритися. Можливо, серед вас є ті, хто зрозуміє. А, можливо, моя історія стане для когось уроком.
Мене звати Олена, мені 45 років. З Віталієм ми прожили разом майже чверть століття — двадцять чотири роки, які я вважала наповненими любов’ю, повагою і взаємною підтримкою. Ми подолали багато: труднощі на початку спільного життя, безсонні ночі з дітьми, іпотеку, хвороби батьків. Але все це ми долали разом. Я вірила, що він — моя опора, моя доля.
За весь цей час Віталій жодного разу не дав приводу сумніватися в собі чи в ньому. Він не був ідеальний, але я любила його таким, яким він є. Ніколи не перевіряла телефон, не задавала зайвих питань. Я була впевнена — наш шлюб ґрунтується на довірі. Як же жорстоко я помилялася…
Приблизно місяць тому ми домовилися поїхати до батьків Віталія в село — просто на кілька днів, розвіятися. Він в останню хвилину відмовився, пославшись на термінові справи на роботі. Я не стала наполягати. Зібрала дітей, ми поїхали. Але в неділю доньці стало нудно, і вона почала просити повернутися раніше. Ми вирушили вранці. І я навіть уявити не могла, що саме це рішення переверне моє життя.
Коли ми зайшли в квартиру, я спочатку не зрозуміла, що відбувається. Двері в спальню були прочинені, звідти доносилися якісь дивні звуки. Я штовхнула двері і… О, Боже. На нашому з Віталієм ліжку — там, де народжувалися наші діти, де ми засинали, тримаючись за руки, — він був не один. Поруч з ним була дівчина. Реальна дівчина, років вісімнадцяти. Я досі не знаю, як не знепритомніла. Вона схопилася, натягнула щось на себе і вискочила з квартири, не сказавши ні слова. Віталій стояв в шоці, навіть не намагався виправдовуватися.
Син, якому двадцять, буквально накинувся на батька з кулаками. Ледве вдалося його стримати. Донька, двадцятидворічна студентка, закричала, що він їй більше не батько. Вони виставили його за двері. Пізніше мені повідомили, що він зупинився в якомусь готелі. Я… Я просто сиділа на кухні і не могла повірити, що все це відбувається зі мною.
У той же день я подала на розлучення. Я не могла і не хотіла ділити з ним повітря, не кажучи вже про дім. Як він міг привести сторонню жінку — дитину! — до нашого дому? На наше ліжко? Мені було гидко. Брудно. Зраджено. Не тільки мені — дітям також. Він одразу зруйнував всю нашу сім’ю.
Пізніше я дізналася, що ця дівчина молодша за нашу доньку. Можете уявити? Віталію сорок чотири. Що з ним сталося? Криза середнього віку? Втрата розуму? Чи завжди це було в ньому, а я була сліпа?
Я знову і знову прокручую в голові ті останні роки. Невже він не був щасливим? Ми подорожували, проводили вихідні разом, дивилися фільми, готували один одному вечері. Він завжди казав, що любить мене. І я вірила. А тепер розумію: жодні слова не мають значення, якщо людина здатна на таку зраду.
Щовечора я засинаю з комом у горлі. Іноді раптово починається тремтіння, коли згадую ту сцену в спальні. Не допомагають ні сльози, ні розмови з дітьми, ні подруги. Це рана, яка не заживає.
Діти відмовилися спілкуватися з ним. Вони стали для мене єдиною підтримкою. Але я бачу — і їм боляче. Вони не можуть зрозуміти, як рідний батько міг вчинити так не тільки зі мною, а й з ними. Він позбавив їх сім’ї. І все заради чого? Заради миттєвого захоплення з дівчиною, яка, можливо, через пару місяців забуде, як його звуть?
Я не знаю, як жити далі. Все, що здавалося незмінним, зруйнувалося. Я почуваюся спантеличеною, спустошеною. Ніколи не думала, що опинюся серед тих жінок, чиї чоловіки йдуть до молоденьких. Мені завжди здавалося — у нас особливе. Але, на жаль, в цьому житті, як би гірко це не звучало, нічого не можна вважати вічним.
Іноді я дивлюся в дзеркало і запитую себе: де я помилилася? Чому доля вдарила мене саме так? Адже я намагалася бути гарною дружиною, матір’ю, господинею. Я віддавала себе цілком — сім’ї, дому, йому. І от що отримала взамін.
Я не знаю, чи пробачу його коли-небудь. Найімовірніше — ні. Але я точно знаю одне: я виживу. Заради себе. Заради своїх дітей. Заради того, щоб довести — зламати жінку легко, але зламати її дух неможливо. І сльози дійсно не допомагають. Але вони очищають душу. І колись я знову навчусь усміхатися.
Нехай це стане початком нового життя. Життя без брехні, без зрад. Життя, в якому я — головна героїня.
