Загублена донька: зрада заради чоловіка
Моя донька, колись рідна і близька, тепер чужа. У нашому містечку над Дніпром я, Оксана, з болем спостерігаю, як вона розчиняється у своєму чоловікові, втрачаючи себе. Її сліпа покора його волі розбила мені серце, а відмова приїхати на батьків ювілей стала останньою краплею. Тепер я стою перед страшним питанням: як врятувати доньку від самої себе, чи вже пізно?
Соломія, наша єдина дитина, завжди була нашою гордістю. Ми з чоловіком, Богданом, пестили її, виконували кожну примху. Вона з відзнакою закінчила університет, і на подарунок ми купили їй путівку в Туреччину. Саме там, на відпочинку, вона зустріла Артема, хлопця з Києва. Я ніколи не довіряла великим містам та їхнім мешканцям – занадто самовпевнені, занадто настирливі. Але Артем здавався порядним: відкрив у нашому містечку магазин спортивного одягу, багато працював. Ми сподівалися, що Соломія буде з ним щаслива.
Після весілля вони оселилися у квартирі, яку Богдан успадкував від матері. Спочатку все було добре. Артем захоплювався спортом, пропадав у залі, і Соломія, здавалося, ділила його інтереси. Але незабаром я помітила, що моя дівчинка змінюється. Вона просила не дзвонити їй у вечірній час: «Мамо, ми з Артемом після роботи хочемо побути наодинці, поговорити». Я погодилася, думаючи, що це її бажання. Лише пізніше я зрозуміла, що це вимога чоловіка. Соломія почала приходити до нас лише днем, без Артема, адже вечори належали йому.
Потім я помітила, що вона різко схудла – до невпізнання. «Соломійко, що з тобою? Виглядаєш, наче вітер зносить!» – занепокоїлася я. «Ми з Артемом перейшли на правильне харчування, – відповіла вона тихо. – Він хоче, щоб я їла те саме, що й він». Мене огорнув жах: «Ти ж плануєш дітей! Навіщо тобі ці дієти? Їж нормально!» Але Соломія образилася й закрилася. Її обличчя змарніло, очі втратили блиск, а я відчувала, що втрачаю доньку.
Незабаром Соломія з’явилася з роздутими губами й намальованими, як у ляльки, бровами. «Артему подобається», – пояснила вона, уникаючи мого погляду. Вона виглядала чужою, немов не своєю, але мовчала, коли я намагалася поговорити про це. На її день народження я подарувала мультиварку, сподіваючись, що вона полегшить їй життя. Соломія подякувала, але попросила залишити подарунок у нас. Через тиждень я привезла мультиварку до неї додому. Артем, побачивши її, спалахнув: «Що це за маячня? Хочете, щоб Соломія ледарювала? Нам це не потрібно!» Соломія благала: «Мамо, забери, будь ласка, інакше буде скандал». Я забрала подарунок, але, виходячи, почула, як вона вибачається перед чоловіком. У мене закипіла кров: за що вона просить пробачення?
Я вирішила не втручатися, боячись відштовхнути доньку. Але її покора Артему ставала все страшнішою. Відмовилася від улюблених страв, від своїх захоплень, від спілкування з нами. Все, що не подобалося Артему, зникало з її життя. Я відчувала, як моя Соломія, яскрава й незалежна, згасає, розчиняючись у його тіні. Та я мовчала, сподіваючись, що вона сама прокиАле одного дня, коли вона знову прийшла до нас з понівеченим обличчям, я не витримала і обійняла її так міцно, як тільки могла, шепотом промовляючи: “Соломійко, повернись, будь ласка”.
