Сьогодні я пишу ці рядки з болем у серці. Завжди вірила, що родина — це святе. Що рідна сестра буде поруч, коли всі відвернуться. Але помилялася. Найгірша зрада прийшла не від чужих — вона прийшла від Віри. Від моєї власної сестри.
Ми були такими різними. Я — старша, завжди серйозна, стримана. Вона — молодша, запальна, з гостряком. У дитинстві я захищала її перед батьками, витягала з пригод, допомагала з уроками. Потім — з дипломом, роботою. А найголовніше — з житлом.
Квартира, де ми виросли, залишилася після батьків. Три кімнати у центрі Києва — дороге спадщина. Документи були на мене, але я ніколи не вважала її лише своєю. Ми домовились: Віра поживе там, поки не вийде заміж, а я тимчасово зніму житло. Тоді мені запропонували гарну роботу в Подільському районі, і я подумала — чому б і ні? Повернуся пізніше. Адже ми ж родина.
Але “тимчасово” перетворилося на роки. Віра вийшла заміж, народила, потім розлучилася. Привела іншого чоловіка. Коли я натякала, що хочу повернутися, вона перебивала:
— Та годі тобі, тобі ж самій багато місця! А нам із сином і так тісно…
І все це — зі штучною ніжністю. А коли я заговорила прямо, вона раптом заявила:
— Взагалі-то квартира і моя теж. Ми ж обидві тут виросли. І мама завжди казала, що все поділимо порівну. Просто ти першою оформила документи.
Це був удар. Я ніколи не була жадібною. Але почути таке… від Віри?
Я подала до суду. Через місяць прийшла повістка — зустрічний позов. Вона найняла адвоката. Дістала старі розписки, знайшла свідків. Намагалася довести, ніби я обіцяла “поступитися” їй квартирою. Навіть підробила листи, де я нібито відмовлялася від житла. Тоді я вперше відчула — сестри вже немає.
Суд тривав півроку. Я доводила очевидне. А Віра усміхалася, приходила з сином і говорила: “Я просто захищаю інтереси дитини”. Наче я — ворог, а не тітка цього хлопчика.
Коли винесли рішення на мою користь, я не відчула радості. Лише спустошення. Я повернулася у свою квартиру — і там усе було чуже. Меблі, запахи, навіть стіни. Наче я зайшла до когось у гості, а не додому.
Через два дні прийшов кур’єр. Приніс листа. Від Віри. Там був один рядок: «Ти програла не мені — ти програла родину».
І знаєш, що найболючіше? Вона права. Я справді втратила родину. Але не тому, що хотіла грошей або метрів. А тому, що одного разу вирішила відстояти своє. І тоді зрозуміла: кров — ще не означа близькість. Іноді рідна сестра — гірша за ворога.
