**Зламані крила кохання: коли минуле стукає у двері**
Ярина повернулася додому раніше звичайного. Проєкт, над яким вона працювала, не жахаючись, нарешті здали, і вона вирішила пригостити себе та чоловіка — Богдана. Зайшла до супермаркету, купила його улюблені смаколики — сир, фрукти, морепродукти, і, насвистуючи, піднімалася сходами.
— Богдане, ти вдома?! — гукнула вона, помітивши його черевики та куртку в передпокої.
Тиша. Ні телевізора, ні кроків, ні звичного: «О, ти вже повернулася! Що принесла?»
Ярина насторожилася. Поставивши пакети на підлогу, пройшлася квартирою. Скрізь були розкидані речі чоловіка — сорочки, шкарпетки, ремінь. У спальні вона нарешті його знайшла. Він стояв спиною до неї, біля відчиненої шафи, в одній руці — сумка, в іншій — сорочки.
— Ось ти де! Я вечерю приготую, — весело сказала вона, але голос тріпотів. — Знову у відрядження?
Богдан обернувся. Його обличчя було дивно спокійним. Він підійшов до неї, взяв за руки.
— Ярино, іди поки на кухню. Приготуй. Я зараз підійду. Треба дещо пояснити.
Ярина нічого не розуміла. Але пішла.
На кухні руки тремтіли, ноги не слухалися. Вона запалила духовку, взялася готувати улюблену запечену рибу Богдана, нарізала свіжий салат, розклала сир. Їй трохи полегшало. «Мабуть, я знову надумала собі», — намагалася заспокоїтися.
Але десь глибоко всередині вже палало передчуття бурі.
Минуло хвилин двадцять. Із спальні — тиша. Тоді вона відчинила вікно — у кімнату ворвався теплий вітер. А потім, майже несхоже, за спиною з’явився Богдан. Він обійняв її ззаду.
— Вечеря готова, — тихо промовила вона, збираючись обернутися. Але він не відпустив. Навпаки, притиснув міцніше.
— Ярино… Ти завжди була розумною. Чуттєвою. Сподіваюся, зрозумієш і зараз. Я йду.
Час зупинився.
— Це сильніше за мене… Вибач.
Він довго вагався, мучився, не наважувася. Півроку розривався між минулим і теперішнім. Але сьогодні все стало остаточно.
— Ти — чудова. Добра. Розумна. Але я не люблю тебе. Кохав, мабуть. Або думав, що кохаю…
Він різко відійшов, схопив сумку і вибіг, залишивши Ярину в ступорі. За її спиною холола з любов’ю приготована їжа.
Вона так і стояла — з пустими очима, у тиші, наповненій спустошенням.
Уночі вона не спала. Плакала, вила в подушку, вдивлялася в стелю. Вранці лише почала засинати, як почувся дзвінок у двері.
На порозі стояв Богдан. У тому самому, у чому пішов. Поруч — струнка блондинка з холодними блакитними очима.
— Це Олеся, — промовив він. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про свою шкільну любов?
Так, вона пам’ятала. Саме після Олесі він був розбитий. Саме після її зради Ярина збирала його по шматочках, коли вони вперше зустрілися на парковці біля магазину. Він тоді ледь не врізався в її машину.
Вона забрала його до свого життя, дала турботу, ніжність, дім. А він… повернувся до тієї, хто колись його покинула.
— Ми знову зустрілися, — продовжив Богдан. — Олеся розлучилася. Ми почали спілкуватися. Я їздив до неї, коли казав тобі, що у відрядженні…
— Навіщо ви прийшли?
— Щоб ти почула правду від мене, а не від когось іншого. Олеся хотіла подякувати тобі. За те, що ти підтримала мене тоді. — Олеся мовчки кивнула.
— Ти ж хочеш, щоб я був щасливий, правда? — запитав Богдан і заглянув їй у вічі.
Ярина мовчки зачинила двері перед його обличчям.
— Ну чим? Ну чим вона краща за мене? — ридала вона в обіймах подруги Оксани. — Так, вона гарна. Ефектна. Але ж вона його зрадила, змінила. А тепер повернулася — і він усе пробачив!
Оксана хотіла нагадати: «Я тебе попереджала. Не зв’язуйся з чоловіком, якщо в ньому ще живе минуле». Але промовчала. Лише гладила Ярину по плечу і шепотіла:
— Усе пройде. Ти теж будеш щаслива. Обов’язково.
— Але я вже зустріла свого. Він був моїм! Моїм принцом…
Два тижні Ярина не виходила з квартири. Потім повернулася на роботу. Ходила як тінь, не помічаючи шепоту за спиною. Була спустошена.
— Так не піде, — заявила Оксана через пару місяців. — Збирайся. Їдемо до моря.
Ярина опиралася. Дивилася на телефон, на фото Богдана й Олесі, на її округлілий живіт.
— У них буде дитина, Оксано… У них усе добре…
— А в тебе теж буде! Але лише якщо перестанеш дивитися назад! — різко сказала подруга.
Потім усе змінилося. Поступово. Ярина ожила. Почала усміхатися. Відкрилася уважному колезі, який давно проявляв симпатію. І ось — весілля.
Оксана, вже з округлілим животиком, гладила його і їла третю порці морозива в салоні наречених, поки Ярина приміряла сукню.
— Ти в мене буде найгарнішою! — смА потім, коли весільний марш вже лунав у повітрі, вона зрозуміла, що справжнє кохання ніколи не просить про допомогу — воно дарує її без жодних умов.
