Олег зрозумів свою помилку надто пізно.
Наталка стискала в долоні результати аналізів. Папір став вологі від поту. У коридорі жіночої консультації було неможливо проштовхнутися.
— Шевченко Наталка Василівна! — голосно викликала медсестра.
Наталка підвелася й увійшла до кабінету. Лікарка — жінка з повним обличчям і втомленими очима — взяла з її рук папку, швидко переглянула листки.
— Сідайте, — сказала вона, кинувши на результати байдужий погляд. — У вас все гаразд. Обстежте чоловіка.
Наталка похолола. Олег? Та ж він…
***
Дома свекруха різала капусту на борщ. Ножем працювала так люто, наче рубала ворогів.
— Ну що, доню, які новини? — не піднімаючи голови, запитала Ганна Іванівна.
— Зі мною все добре, — пробурмотіла Наталка, знімаючи куртку.
— То чого ж тоді… — Свекруха нарешті підняла очі. У них мигнула тривога.
— Олегу треба обстежитися.
Ніж застиг над дошкою. Ганна Іванівна випрямилася, як струна.
— Що за нісенітниця? Мій син абсолютно здоровий! Це ваші лікарі нічого не розуміють. Раніше жінки й без аналізів народжували.
Наталка пройшла у кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, інша чорна. Вона автоматично підібрала їх, кинула до кошика для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — роз’єднані, не складаючи пари.
Олег повернувся пізно.
— Чого така похмура? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Олеже, нам треба поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він пробігся очима, відкинув на столик.
— І що?
— Тобі треба обстежитися.
— З якої нагоди? — Олег схопився, заходив по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивись на мене!
Він дійсно виглядав здоровим — широкоплечий, з густим чорним волоссям. Але здоров’я не завжди видно ззовні.
— Олеже, будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Нащо ці вистави з лікарями?
З кухні почулося шаркання тапочок. Ганна Іванівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що було чути кожен подих.
— Я хочу дітей більш за все на світі, — тихо сказала Наталка.
— То чого ж їх немає? Може, ти щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Це був болячий удар. Наталка відступила.
— Як ти…
— А як я мав думати? Три роки разом — і нуль результатів! А тепер якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Іванівна врилася до кімнати, як танк.
— Олежку, не слухай її! Це все від неробства. Працювала б більше — менше б по лікарях бігала.
Наталка подивилася на чоловіка. Той відвернувся до вікна.
— Олеже, ти й справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: здоровий чоловік по лікарях не ходить.
Ганна Іванівна переможливо кивнула.
— Правильно син каже. Не чоловіча це справа — по лікарнях волочитися.
Наталка відчула, як усередині щось розірвалося. Ніби натягнута струна.
— Добре, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Свекруха чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не до мита. Пил на комоді. Наталка мовчала, зціплюючи зуби.
— Може, тобі взагалі не варто сидіти вдома? — отруйно запитала свекруха за вечерею. — Пішла б працювати, а не по лікарнях швендяла.
Олег жував котлету, не піднімаючи голови.
— Я працюю, — нагадала Наталка.
— Три дні на тиждень — це не робота, а баловство.
— При чому тут моя робота?
— А при тому! Мій син здоровий, а ти його хворим зробити хочеш! Коли нема дітей — жінка винна! Так було завжди!
Наталка встала з-за столу. Ноги підгиналися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла й одразу тікаєш?
— Втомилася я, — тихо відповіла вона.
— Втомилася! А від чого втомлятися? Три дні на тиждень працюєш — не бог знає яке навантаження!
Олег нарешті підняв очі. У них мигнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.
Вночі Наталка лежала і слухала, як чоловік хропить. Раніше цей звук заспокоював — означало, що поруч близька людина. Тепер дратував. Як вона не помічала, що він такий упертий?
Вранці вона зібрала речі у старий спортивний рюкзак. Брала небагато — пару суконь, білизну, косметичку.
— Ти куди це? — Ганна Іванівна стояла у дверях кухні з чашкою в руках.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
Олег вийшов із ванної, побачив рюкзак.
— Наталко, це що таке?
— Те, що бачиш.
— Ти серйозно?
— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, твоя мати вважає мене винуватою у всьому. Навіщо мені тут бути?
Він підійшов ближче, знизив голос:
— Не дурій. Куди ти підеш?
— До ба— До бабусі Оксани, — сказала вона рівно й вийшла, не озираючись, а за нею тихо клацнули двері, остаточно розіп’явши їхнє минуле.
