Ти просто зручний. Поки не знадобишся — забудуть.
Роман приїхав за дружиною до тещі — забрати додому після чергової «невеликої сварки». Зупинив машину біля старого дев’ятиповерхового будинку, поправив комір і пішов до під’їзду. Він уже майже добрався до дверей, коли раптом помітив когось біля вікна на першому поверсі. Серце стислося.
— Мамо? Ти що тут робиш? — збентежено спитав він, впізнавши свою матір.
— Тихіше, — зашепотіла Наталя Миколаївна, — іди сюди.
— Що відбувається? — нахмурився Роман.
— Просто підійди та послухай, — показала мати на ледь відчинене вікно.
З квартири тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, не соромлячись. Це була Марія — його дружина — та її мати.
— Мамо, ти б бачила, як вони налякалися. Особливо оця — з очима на мокрому місці. «Я винна, не вберегла онука!» — Марія реготала. — Усе йде за планом. А Ромчик мій — просто подаруночок: трохи щось — біжить рятувати, як песик. Навіть до лікарні відвіз. Я ж знала, що якщо не придавлю його цією «вагітністю», то ніколи не діждуся пропозиції.
— Марійко… ну це ж підло, — нерішуче заперечила її мати.
— Мамо, ти нічого не розумієш. Зараз головне — отримати від нього квартиру. У них трешка в центрі, не забувай. Я вже казала — треба з’їхатися, раз дитина на підході. А потім як-небудь поступово усуне старих. Головне — Роман усе проковтне. Він же не з тих, хто гучно хлопає дверима. Його можна тихо, м’яко… направляти. Як мені треба.
Роман стояв, наче з грудей вирвали серце. Він слухав кожне слово, не маючи сили рухнутися. Поряд мати стиснула його руку.
— Ти чув? — тихо спитала вона.
Він кивнув. Обличчя побіліло, як папір.
— Пішли.
Вони піднялися до квартири. Роман різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Марія, вся сяюча — мабуть, ще під враженням власної промови.
— Коханий! А ти чого так рано? — промовила вона, натягнуто посміхаючись.
— Промови не збирай. Я сам їх тобі привезу, — спокійно сказав Роман. — І завтра я подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з розуму з’їхав? Чому?
— Бо все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я зручний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Марія спробувала щось сказати, але слова завмерли в горлі.
Наталя Миколаївна лише кинула колишній невістці:
— А я ж себе звинувачувала. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільну мову. А виявляється, серце матері все відчуває. Просто не хотіло бачити.
Вони пішли. Роман не обертався. У грудях наче полегшало — ніби зняв з себе величезний тягар. Він йшов мовчки, а поруч мати — уперше за багато років — не промовляла ні слова, лише стискала його долоню у своїй. Мовчазна підтримка, яка значила більше за будь-які слова.
