Дочко, сьогодні тобі 32роки! Щиро вітаю і дарую цей милий сувенір Наталія Василівна, мати Зоряни, простягнула дівчині вязані панчохи, сплетені на курсах шиття. Зоряна розкрила очі, уставившись на маму. Ось уже 32, час думати про продовження роду. Я не молодіша, і ти теж. А я хочу вхопити внуків. У подруг вже правнуки скоро будуть, а я одна стара бабуся без онуків.
Зоряна спалахнула. За столом запанувала тиша. Запрошені дві подруги мами й три сусідки гляділи на Наталію Василівну.
Пробачте, треба лягти, я втомилась, вимовила Зоряна і виплеснулася зі столу. Вона не хотіла, аби гості бачили червоні очі. Жаль молодій жінці, що мати постійно нагадує про тікання годин.
Ті ж години і що? Навіщо народжувати, коли для дитини, окрім «няньки»мамипенсіонерки, нічого не підготовано? У Зоряни навіть кандидата на роль батька не було, а тим більше бажаючих увязнути її шлюбними узами.
Ой, дівчата, не знаю, що робити Якби у вас були сини, то Зорянку би вийшли заміж. А ви лише дівчаток зводите. Бабинське це наше! скаржилася Наталія Василівна.
Зоряна жила з мамою в крихітній двокімнатній квартирі в селищі Синельник. Серйозних стосунків у неї не було, а сімейне життя здавалося казкою з любовних романів. Працювала вона на пошті: цілоден носила коробки, відправляла листи, сиділа за компютером, оформлювала посилки. Від такого життя спина боліла так, що вдома вона приходила майже без сил. Єдине, чого хотілося поїсти, а потім полягти на диван, закрити очі і ні про що не думати.
Ось знову розкладаєшся Підеш зі мною на поетичний вечір! Молоденька, гарна, а ти лише лежиш, як морж. Може, знайдемо тобі чоловічка, обурювалася мати, бачачи, що Зоряна лежить, не піднімаючи голови.
Мамо! Залиш мене. Я відпочиваю! відповідала дочка.
На відміну від донечки, Наталія Василівна була справжнім вихором. Їй вже за сімдесят, а енергії вистачало на все: концерти в будинку культури, поїздки в обласний центр на збори активісток, зустрічі з пенсіонерками, де вона читала власні вірші. Вона завжди кудись спішила, розповідала, як важливо допомагати людям і не сидіти без діла. Її енергії точно хватило б на внуків. У жінки ж енергії не залишалося.
Але Наталія Василівна не здавалась, постійно підкреслювала, що час йде. Вона поставила яскравочервоні панчохи на видне місце і безупинно трясла ними перед дочкою.
Мам, досить трясти. Як червона гудка для бика, клята! вигукнула Зоряна.
Зоряно, дочко, послухай Ти вже доросла, пора думати про дітей! Я б хотіла бачити внуків. А то раптом помру сказала мати.
Мам, знаєш, я не впевнена, що хочу про це думати. Робота тяжка, зарплата маленька 7000, спина болить, а ще нас двох в цій квартирі замало, які діти? День минає, слава Богу! відповіла дочка.
Ось саме, зітхнула мати, а ти могла б жити інакше. Не лише про роботу і диван мріяти. Ти знаєш, як цікаво, коли я була у Єлизавети Степанівни, її внучка така розумна
Я зрозуміла, мамо! різко сказала Зоряна. Але я не можу просто так завагітніти, бо ти хочеш внуків! Потрібно одружитися, а у мене, як бачиш, женихів не зібралося! Був один, Ванька, та ти його відвела!
Зоряна згадала, як за нею ухажував Іван. Хороший хлопець, сімя його заможна. Але Наталія Василівна одразу сказала: ні. Молодіше гуляти з хлопцями! Дому залишайся!
Отож Зоряна залишилась А потім Іван зустрів одну з її подруг. Та була не так вибагливою у виборі женихів. Півроку тому ця подруга народила Івану третьої дитину. Життя склалося, смішно, ні на дивані не лежать, пиріжки не їдять, тривогу запивають чаєм з чотирма ложками цукру.
Іване Ти ж памятаєш, прошепотіла Наталія Василівна. Окрім нього є й інші чоловіки. Тільки треба вийти з дому.
Треба було раніше виходити, мамо! Коли я хотіла вчитися в місті, поїхати туди! Памятаєш, що ти казала? Що не можеш залишитись сама. Що без мене буде погано!
Я ж тебе берегла! вигукнула мати.
Берегла? усміхнулася Зоряна. Мені здавалося, це полювання, щоб тримати під контролем. Ти не пустила мене в місто, сказавши, що там шахраї і небезпека на кожному куті. Після настояла, щоб я вступила до технікуму за спеціальністю, яку сама обрала. Говорила, що «технарі» завжди потрібні. А я фізику ненавиділа, і майже випали з другого курсу!
Ти просто не старалася, парувала мати.
Краще вигнали! Тепер ні За твоїм наказом перевели мене на найнепотрібнішу спеціальність, куди йшли лише заповнити групу. Навіщо я тратила час на електротехніку?! Кому вона потрібна? На пошті?!
Пошта стабільна робота. Завжди є, і до дому близько, можна на обід зайти! Хіба це погано?
Мамо! Можливо, для когось це вершина мрій, а для мене не надихає.
Ось тоді народиш
Ні, мамо. Я не хочу дітям життя, в якому не зможу їм дати гідну долю. Не хочу, щоб моя донька, як і я, працювала на нелюбимій роботі і рахувала дні до пенсії.
Мати дивилася на доньку з тривогою й болем. Вона не розуміла, коли настала переломна мить. Чому ж Зоряна з життєрадісної дівчини стала такою?
Я так старалася, аби ти жила краще, не знала потреби! А це твоя вдячність! Навіть внуків не хочеш мені народити! вигукнула Наталія Василівна.
Мамо, а не піти тобі працювати? Може, тобі нудно, бо багато сил, а зайнятість відсутня? Піди няню підробити, посидіти з дітьми. А ці гроші, глянь, можливо, і на море поїдемо. Бо я все своє життя лише в цьому селищі була, ні куди не їздила, може, хоч на море подивлюсь. Кажуть, він далекіший і цікавіший, ніж дорога від дому до пошти.
Наталія Василівна похитала головою.
Куди мені йти?
Хоч до Івана! У нього гроші, дітей багато. Ось і займайся, грайся!
До Івана? мати сіла. Бог з тобою, чи піду я до них? Вони мене не візьмуть стару.
А спробуй. За потребу гроші не беруть, фыркнула Зоряна. Вона розуміла, що мати ні за що не підете до Івана працювати. Вона його ж так категорично відвела.
Так і стало.
Минуло час. Наталія Василівна перестала махати панчохами перед донькою, зайнялась своїми справами й громадським життям. На одному зі зборів пенсіонерок в обласному центрі піднялося питання про сімейні проблеми молоді, і вона, не розуміючи, навіщо, почала скаржитися незнайомим людям, що донька «живе без прагнень, ні до чого не рветься».
Виховую на свою голову «рослину». Тепер пожинаю плоди… гірко посміхнулася вона.
Яке добриво, такі й плоди! Що ти дочці дала, крім порад і наказів? Можливо, квартиру? Або добре навчання? А може, допомогла в особистому житті?
Хіба я можу за неї сама? пробурмотіла мати. Чоловік пішов, коли дізнався, що я вагітна. Ніхто не допомагав, я все сама тягнула!
Навіщо ви народили, коли нічого не залишалося за душі? Не треба було ставати матір’ю, якщо не готові забезпечити доньку! А тепер ви рветесь у бабусі, хочете, щоб Зоряна повторила вашу долю? Без батька, без куточка, на зарплату поштаря? Браво, ви мати року!
Слова незнайомки поранили Наталію. Спочатку вона різко відповіла, а потім замовкнула і пішла, не залишившись на чай після збору.
Весь вечір вона була не собою. У памяті всплинули моменти: заборонила донці кататися на конях на фермі, бо небезпечно. Не пустила гуляти з Іваном: «несерйозний хлопець». Диктувала, як треба одягатися і куди ходити. Забороняла йти на танці, бо «там пяні чоловіки». Не дозволила вчитися в місті на ту професію, до якої Зоряна прагнула, бо «там небезпечно, і як же можеш залишити маму і дім?»
Таких випадків було багато. Все життя було «під крилами матері», і з часом любов і турбота перетворилися на гіперопіку. Волю Зоряни придушували, кожну ініціативу зрізали.
Наталія зітхнула. Усвідомила, що саме вона збудувала для доні таке існування, де мрії не місце.
І тоді вирішила, що треба щось міняти, і робити це треба якнайшвидше.
Наступного дня вона зайшла до сусідки, подруги матері Івана, і дізналася, чи потрібна їм няня.
Чули, потрібна допоміжка. Третя дитина народилася, не впораються. Ти шукаєш підробіток? спитала сусідка.
Шукаю. Якщо візьмуть з радістю підміну.
Наталію Василівну взяли. Робота була важка, але дуже сподобалася пенсіонерці. Трьох малюків, меншеменше, і зарплата непогана 12000.
Зоряна, дізнавшись, що мати влаштувалася на роботу, здивувалася й зраділа. Тепер мама не докучала питаннями, а приходила додому втомленою, лягала спати. За кілька місяців вона заробила стільки, що змогла відправити доньку у відпочинок.
Коли настав час купувати путівки, Наталія Василівна, розмірковуючи, купила лише одну для Зоряни. Подарунок вручила у її день народження.
Дочко, сьогодні 33! Вітаю і можу сказати точно: життя лише починається! Ось тобі путівка, поїхай, подивись на світ, на людей. Ти завжди була поруч, тепер час для тебе.
Зоряна подивилася на квиток, на маму, підвелася зі столику і міцно обійняла її.
Дякую, мамо, сказала вона. З радістю поїду. Життя справді лише починається, попереду ще все.
Зоряна відпочила на славу, повернувшись, зрозуміла, що більше не хоче жити, як рослина, і почала навчатися на бухгалтера. Першими клієнтами стали Іван і його дружина. Вони підштовхнули її до роботи, інші підприємці за рекомендацією зверталися до неї. Вона вела бухгалтерію для багатьох і заробляла так добре, що могла подорожувати і жити в задоволення, а не лише в серіалах і пиріжках.
Через три роки Зоряна зустріла Сергія. Вони усиновили малюка з дитячого будинку, а ще через рік Зоряна зрозуміла, що вагітна. Хай хтось каже, що пізня дитина Зоряна точно знала, що в її житті ще все попереду, і нічого не боїться, головне не слухати нікого. І все вийшло. Навіть мрія Наталії Василівни здійснилася. Тепер вона бабуся двох онуків. Дуже щаслива бабуся.
