Розбиті мрії та новорічне диво
Оксана зустрічалася з Денисом більше року. Їхні побачення були настільки рідкісними, що їх можна було відзначати в календарі червоним маркером, як свята. Він жив у Харкові, а до маленького містечка під Полтавою заїжджав лише у справах своєї компанії. Вони будували грандіозні плани на майбутнє, і цього Нового року мали вирішити, хто до кого переїзжає. Але раптом задзвонив телефон. Оксана здригнулася від несподіванки — дзвонив Денис!
— Привіт, коханий, — промовила вона, намагаючись звучати ніжно, попри метушливий день.
Але в трубці лунав різкий жіночий голос:
— Ну, вітаю, розлучнице!
Оксана завмерла, не в силах вимовити жодного слова.
Цього передноворічного дня все пішло шкереберть. Вранці подзвонили з офісу і вимагали терміново приїхати для підписання контракту із закордонними партнерами. Нікого не хвилювали плани Оксани, яка записалася до перукарки зранку. Генеральний директор грівся десь на пляжах, а вона, насупившись, пробурмотала кілька міцних слів, викликала таксі і поїхала до офісу.
Виходячи з бізнес-центру, вона згадала, що мала забрати сукню у подруги Марії, яка підробляла швачкою. Сукню, куплену для новорічної ночі, раптом звисла, мов мішок. Оксана воліла думати, що схудла, а не що тканина виявилася дешевою. Вона набрала подругу:
— Маріє, пробач, зовсім забула про сукню!
— Оксанко, де ти була? Я годину намагалася до тебе додзвонитися! — кричала Марія крізь шум вокзалу.
— Це все наш директор, — зітхнула Оксана. — Ну як сукня? Я заїду?
— Оксанко, пробач, — голос Марії задрижав. — Ми вже на вокзалі, поїзд через півгодини.
Оксана опустила телефон, відчуваючи, як надії розсипаються. «Ну добре, — подумала вона, — без сукні, без зачіски, але Новий рік же! Скоро приїде Денис, і ми проведемо цю ніч разом. Все не так вже й погано».
Оксана, попри свої двадцять шість років, залишалася романтичною натурою, яка вірила у чудеса. Навіть після жахливого дня вона сподівалася, що новорічна ніч подарує їй магію.
Коли телефон задзвонив знову, вона здригнулася, занурена у мрії. Побачивши ім’я Дениса, вона набрала повітря, щоб говорити бадьоро.
— Привіт, коханий, — почала вона.
— Ну, вітаю, розлучнице! — перебив її жіночий голос. — Думала, він покине сім’ю заради тебе? Забудь його номер, інакше пошкодуєш!
Трубка замовкла, а в голові Оксани закрутився вихор. Рідкісні зустрічі, мовчання по вихідним, дивні випадковості Дениса — все склалося в похмуру картину. Вона повільно поплелася до зупинки, притулилася до ліхтаря і встромила погляд у порожнечу. «Розлучниця» — це слово било, як молот. Її світ розсипався в одну мить. Старий рік йшов, забираючи з собою все, у що вона вірила.
— Дівчино, з вами все гаразд? — гучний голос вирвав її зі ступору. Перед нею стояв чоловік із густою бородою, у червоній шубі з білим коміром.
— Ні, — прошепотіла Оксана, ледве стримуючи сльози. — А ви хто?
— Дід Мороз, хто ж ще! — усміхнувся він. — Ходімо в машину, замерзнеш же!
Він підхопив її під руку і повів до авто. Оксана, приголомшена, не встигла заперечити. Машина рушила, а вона, опам’ятавшись, закричала:
— Зупиніться! Куди ви мене везете? Випустіть!
Водій слухВодій слухливо з’їхав на узбіччя і, повернувшись до неї, промовив: “Я лише хотів допомогти — давай принаймні вип’ємо кави, адже у новорічну ніч ніхто не повинен бути самотнім”.
