Ліки від горя
Олена та Дмитро познайомилися ще в університеті. Обоє мешкали в гуртожитку. Що будуть разом, вирішили одразу, але лише після навчання. Та, як завжди, життя внесло корективи до простих планів закоханих. На останньому курсі Олена завагітніла.
“Дмитре, що робити?” — Олена в розпачі дивилася на друга. — “Ти ж знаєш, яка в мене строга мати? Не хотіла відпускати на навчання. Ледь умовила. Обіцяла, що не попадусь, як вона, не народи́ без чоловіка. А тепер що? Як я повернуся додому? Мати мене вб’є…” Олена закусила губу, щоб не розплакатися.
Дмитро теж злякався, але вирішив вчинити по-чоловічому. Батьки не ставили йому умов, коли відпустили навчатися у велике місто. Нещасну, заплакану Олену він любив, тому запропонував розписатися. Попереду державні іспити — не до весілля.
Подзвонив батькам, чесно у всьому зізнався, сказав, що приїде після університету з дипломом і дружиною. Дорікнули, звісно, куди ж без цього. Та що вдієш — нехай приїжджають разом.
Олена боязко ховала за спиною чоловіка випинаючий живіт, стоячи у тісній передпоко́ні його батьків. Батько хмурився, мати хитала головою і дорікала молодим, що поспішили з дитиною, одружилися без родинної згоди. Не до добра це. Хіба так починають життя? Поохали, пожаліли, але вирішили допомогти. Продали дачу, зібрали останнє й купили синові з дружиною однокімнатну квартиру.
“Чим могли, допомогли. Далі самі,” — напутствував батько.
Через два місяці Олена народила доньку.
Дмитро працював, але грошей на сім’ю постійно не вистачало. Батьки й так віддали все, що могли. І соромно знову тягнути з них. Коли колишній шкільний друг запропонував зайнятися продажем комп’ютерів, Дмитро погодився.
“Справа стояча. Зараз саме час — комп’ютери на розхват. У мене є зв’язки з поставщиками. Ти ж розумієшся на техніці, а я тільки вчуся. Разом розкрутимо бізнес!” — умовляв друг.
Дев’яності з рекетом минули. Ризик був, але все легально. Прийшлося позичити велику суму для старту.
Товар купували неліквідний, зате дешево. Дмитро доводив техніку до ладу, встановлював програми, лагодив. Продавали у рази дорожче. Справа пішла. Чоловік не лише повернув борги, а й придбав двокімнатну квартиру.
Донька підросла — пора віддавати у садочок. І Олена прагнула на роботу.
“Сиди вдома, грошей вистачає,” — бурчав Дмитро. — “Пора вже про сина подумати.”
“Да́й трохи відпочити. Ще не оговталася від пелюшок. Після університету не працювала жодного дня. І Марійці корисно з дітьми спілкуватися. Як потім до школи?” — переконувала Олена.
Та в садок просто так не потрапити — місць нема. Олені запропонували влаштуватися вихователем, тоді й доньку візьмуть. Вона не роздумувала.
“З вищою освітою — у вихователі? Не ганьби мене,” — гримів Дмитро.
“Не сердься. Це лише на рік, аби Марійку взяли. Потім звільнюся і влаштуюся нормально. Донька завжди на очах. Хіба погано?” — м’яко вмовляла чоловіка Олена.
Тоді онлайн-робота ще не увійшла в життя. Інтернет був повільний. Дмитро побурчав, але погодився.
Бізнес ішКіт Тошка згодом став справжнім лікарем для їхніх сердець, і хоч біль втрати ніколи не зник повністю, у домі знову зазвучав сміх.
