Заплутана доля
Село Гайове, сховане під віковими соснами біля Житомира, зустріло нас морозним ранком. Завтра я, Соломія, мала знайомитися з матір’ю свого нареченого, і серце билося так, наче хотіло вирватись із грудей. Заміжні подруги, силкуючись підбадьорити, лише додали тривоги:
— Тримай голову високо, ти не з-за паркану!
— Не дай свекрусі себе попід ніс вести, одразу покажи хара́ктер!
— Добрих свекрух не буває, пам’ятай!
— Це ти їх осчастливила, а не вона тебе!
Ніч минала без сну, а до ранку я виглядала, немов мене вже відправили на той світ. Ми зі Степаном, моїм нареченим, зустрілися на пероні. Дві години в електричці тягнулися вічністю. Вийшовши з потяга, ми йшли через маленьке містечко, а потім крізь засніжений ліс. Морозне повітря пахло смолою й Різдвом, сніг скрипів під ногами, а сосни шепотіли над головою. Я почала замерзати, але незабаром у далечині замаячили стріхи Гайового.
Біля калітки нас зустріла маленька старенька у потертій кожусіні й вицвітлій хустці. Якби вона не окликнула, я б пройшла повз.
— Соломійко, голубко, я Палажка Гнатівна, Степанова мати. Будемо знайомі! — вона зняла стареньку рукавицю й міцно стиснула мою руку. Її погляд, гострий і допитливий, наче промінював крізь мене. По вузькій стежці між заметами ми увійшли до старої хати, збудованої з почорнілих колод. Всередині було тепло, грудка палала, розжарена до червону.
Неначе потрапила у минуле. За вісімдесят кілометрів від Житомира — ані водопроводу, ані справжнього туалету, лише діра надворі. Радіо? Не в кожній хаті. Півтемряву розганяла тьмяна лампочка.
— Мамо, давай світло ввімкнемо, — запропонував Степан.
Палажка Гнатівна насупилася:
— Не пани, щоб при світлі сиділи. Хіба боїшся, що ложка мимо рота пролетить? — але, глянувши на мене, пом’якшала. — Добре, сину, зараз запалю, забулася я.
Вона повернула лампочку над столом, і тьмяне світло осяяло кухню.
— Голодні, мабуть? Юшечки наварила, прошу до столу! — заметушилася вона, розливаючи гарячу локшину.
Ми їли, переглядаючись, а вона примовляла ласкаві слова, та її погляд, ніж скальпель, розтинав мені душу. Я справді була як на лаштунку. Коли наші очі зустрічалися, вона починала метушитися: то хліб різала, то дрова підкидала.
— Чайку заварю, — дзюрчала вона. — Чай не звичайний, з брусницею. До нього варення суничне, хворобу прогнатиме, душу зігріє. Частуйтесь, гості дорогі!
Я почувалася, наче потрапила у казку часів Гетьманщини. Ось-ось увійде режисер і гукне: «Знято!» Тепло, смачна їжа та солодкий чай рознежили мене. Хотілося впасти на подушку й заснути, та в Палажки Гнатівни були інші плани.
— Діти, побіжіть у крамницю, купіть пару кілограмів тіста. Спеклемо пиріжків, увечері родина приїде: Степанові сестри, Оксана з Наталкою, та Мар’яна з Житомира з нареченим. А я капусту підсмажу, пюре зварю.
Доки ми вдягалися, вона викотила з-під ліжка величезний кочан і, шинкуючи його, примовляла:
— Пішов кочан на стрижку, обстригся в кочеріжку.
По деревні йшли — усі кланялися Степанові, чоловіки здіймали шапки, проводили нас очима. Крамниця була в сусідньому селі, дорога пролягала крізь ліс. Сніг миготів під сонцем, але до вечора світло згасло — зимовий день короткий. Повернувшись, Палажка Гнатівна оголосила:
— Стряпай, Соломійко. Я в город піду, сніг потопчу, щоб миші кори не гризли. Степана беру, хай лопатою попрацює.
Я лишилася з купою тіста. Знала б, що його треба місити, стільки б не брала! «Розпочав — роби», — підмовляла свекруха. — «Початок тяжкий, кінець солодкий». Пиріжки виходили криві: один круглий, другий довгастий, один з горою начинки, другий пустий. Труднощів було вдосталь. Пізніше Степан зізнався: мати перевіряла, чи варта я її сина.
Гостей набилося — ні повороту. Усі світловолосі, з блакитними очима, усміхаються, а я ховаюся за Степана — соромно. Стіл винесли на середину, мене посадили на ліжко з дітьми. Ліжко скрипуче, коліна ледве не впираються у стелю, діти скачуть — голова йде обертом. Степан приніс ящик, застелив ковдрою — сиджу, ніби королева, на всіх очах. Капусту й цибулю я не їм, але тут їла за трьох — за вухами тріщало!
Смеркло. У Палажки Гнатівни вузьке ліжко біля печі, решта — у великій кімнаті. «Тісно, та веселіше», — примовляла вона. Як гості, я спала на ліжку. З різьбленого комода, зробленого покійним батьком Степана, дістали накрохмалену білизну. Лягати страшно, ніби в музей кладеш. Свекруха постелила й бурмоче:
— Ходи, хатино, ходи, грудко, а господині — нікуди!Ранок настав тихий і сонячний, немов сама доля посміхалася, коли я прокинулася в цьому дивному, але вже рідному світі.
