Зустріч із присмаком болю
Нещодавно, повертаючись додому з крамниці, я несподівано зустріла давню знайому. Ми не бачилися багато років — колись базікали по-сусідськи, ділилися новинами, а потім життя розвело нас у різні боки. Вона радісно посміхнулась, обняла мене, наче й не було цих років мовчання. Запропонувала присісти на лавку біля скверу — мовляв, давай поговоримо, згадаємо минуле. Я погодилась. Тоді я ще не знала, що ця розмова залишить на душі подряпину.
Ми розбалакались. Я розповіла, що вже три роки як одружена. Що в нас із чоловіком двоє чудових дітей, молодшій — всього рік. Зараз я у декреті, насолоджуюсь материнством. Ділилася щиро, з теплом — адже, здавалося, переді мною людина, з якою можна говорити відверто. Але під час моєї розповіді її обличчя змінилося: усмішка зникла, очі потьмяніли, а в погляді з’явилася якась дивна втома, перемішана з дражливістю.
Спочатку я подумала, що, можливо, у неї просто настрій не той. Але потім почула від неї фразу, промовлену з такою єхидою, що мені стало справді ніяково:
— Оце так, і народила, а фігура, як у дівчини… і не скажеш навіть…
Сказала це з примушеною посмішкою, але в голосі відчувалася заздрість, майже злість. Я ніяково всміхнулась, хотіла змінити тему, але відчувала, як між нами повисла напруга. Усе, про що я розповідала, викликало в неї тиху злість.
Коли я сказала, що мені пора — мовляв, біжу за старшою до школи, вона зі зневажливою посмішкою кинула на останок:
— Та тобі пощастило… І чоловік є, і дітки… Щаслива, що тут скажеш.
А потім різко підвелася і пішла. А я залишилася сидіти на тій лавці, наче мене облили холодною водою. Я знала, що в неї один син. Йому вже давно за тридцять. Скільки я чула ще раніше — що проблем у неї з ним повно: не працює, жити сам не хоче, усі тягари на ній. Була навіть історія, що потрапив у погану компанію і почав вживати наркотики. Одружуватися не збирається, та й характер у нього важкий, невдоволений. Але для неї він завжди був єдиним, коханим, сенсом життя.
Мабуть, тому її так вразило те, що в мене склалася родина, є діти, і я, на її погляд, ще й «надто щасливо виглядаю». Заздрість. Ось що це було. Чиста, гірка заздрість. Хоча я її не провокувала, не хвалилася. Просто відповідала на питання.
Тепер я розумію: не всі готові слухати чуже щастя. Особливо коли своє розбите або не склалося. Адже я не винна в тому, що в неї з сином не вийшло. Я не підходила до неї, щоб порівнювати чиїсь долі — це вона підійшла до мене.
Минуло вже кілька днів після тієї зустрічі, а в мене досі камінь на серці. Та розмова була, як цукерка з отрутою — спочатку солодка, а потім гіркота.
Мабуть, я зробила одну помилку — занадто відкрилась. Буває, хочеться поділитися радістю, але забуваєш, що не кожен посмішний погляд — щирий. Не кожен, хто з тобою привітний, насправді радий твоїм успіхам.
Тепер я знаю точно: щастя — як тиха річка. Його не варто виставляти напоказ. Не всім варто розповідати про свої радощі, бо іноді за твоєю усмішкою хтось бачить лише дзеркало свого болю.
