Олексій зустрів свою колишню дружину, і від заздрості його щоки буквально позеленіли. Він з усієї сили зачинив дверцята холодильника, так що все всередині затремтіло від удару. Один з магнітів, що висів на дверях, зі звуком відірвався і впав на підлогу.
Оксана стояла навпроти, бліда, з стиснутими в кулаки руками.
— Ну що, полегшало? — видихнула вона, піднімаючи підборіддя.
— Ти мене просто дістала, — зривалися слова з вуст Олексія, хоча він намагався говорити спокійно. — Що це за життя таке? Без радості, без майбутнього.
— Тобто знову я винна? — гірко усміхнулася Оксана. — Звісно, у нас все не так, як у твоїх мріях.
Олексій хотів щось сказати, але лише махнув рукою. Він відкрив пляшку мінеральної води, ковтнув прямо з неї і поставив на стіл.
— Олексій, не мовчи, — з тремтінням у голосі сказала Оксана. — Скажи хоч раз прямо, що тебе не влаштовує?
— Що тут казати? — скалився він. — Мені все це набридло. До біса!
Вони кілька секунд мовчки дивилися одне на одного. Нарешті, Оксана глибоко зітхнула і пішла у ванну. Олексій важко осів на дивані. З-за дверей долинув звук води — Оксана, мабуть, ввімкнула воду, щоб заглушити власні сльози. Але йому було байдуже.
Життя, що стало рутиною
Три роки тому вони одружилися. Спочатку жили в квартирі Оксани, отриманій від батьків, а потім переїхали в заміський будинок, переписавши квартиру на доньку. Жили в просторому, але незаскленому житлі, меблі в якому нагадували ще про радянські часи.
Спочатку Олексій був задоволений: центр міста, зручне розташування поруч із роботою. Але з часом усе почало дратувати. Оксану влаштовувала її «сімейна фортеця» з коричневими шпалерами і старовинною сервантою, переданою у спадок. Олексій же бачив у цьому застій.
— Оксана, скажи прямо, — повторював він. — Хіба тобі не хочеться змінити цей огидний жовтий лінолеум? Оновити інтер’єр, зробити його сучасним?
— Олексій, зараз у нас немає зайвих грошей на ремонт, — спокійно відповідала вона. — Я теж мрію про зміни, але давай почекаємо на премію.
— Чекати?! Ось і вся твоя філософія — терпіти й чекати!
Олексій часто згадував, як закохався в Оксану. Тоді вона була скромною студенткою, її щирі блакитні очі і ніжна усмішка зачаровували його. Він казав друзям: «Це бутон, що ще розквітне». Але тепер здавалося, що квітка так і не розквітла, а вже зав’яла.
Оксана не вважала себе непомітною. Вона просто жила так, як вважала за потрібне, раділа дрібницям — чашці чаю з м’ятою, новій серветці, тихому вечору з книгою. А Олексій бачив у цьому застій та рутину.
Розлучатися вони не поспішали — Олексій не хотів повертатися до батьків, а жити окремо поки не уявлялося можливим. Мати Оксани, Тамара Іванівна, завжди стояла на боці доньки:
— Синку, Оксана хороша дівчина. Радій, що у тебе є квартира.
— Мамо, ти нічого не розумієш! — дратувався Олексій.
Батько лише махав рукою:
— Нехай сам розбирається.
Вдома ж Олексій все більше охолов: «Вона як тінь, як сірий фантом…», думав він. В одному зі скандалів він вигукнув:
— Я ж бачив у тобі прекрасну квітку! Що тепер? Живу з замерзлим бутоном…
Того разу Оксана вперше за багато місяців розплакалась.
І от у той день, коли все остаточно зірвалось, Олексій тихо промовив:
— Оксана, я втомився.
— Від чого? — запитала вона.
— Від цього життя, від безкінечної рутини.
Оксана взяла сумку й пішла. Олексій сподівався, що вона повернеться і попросить його залишитися, але вона вийшла спокійною:
— Мабуть, тобі справді краще пожити окремо. Переїжджай.
Олексій вибухнув:
— Я не піду!
— Це квартира моїх батьків, — холодно сказала Оксана. — І я більше не хочу жити з людиною, якій я лише тягар.
Олексію не залишилося іншого вибору — він пішов. Через кілька тижнів їхнє розлучення було оформлено офіційно.
Зустріч, що змінила все
Минуло три роки. Олексій все ще жив із батьками, намагався почати нове життя, але успіх не приходив. Робота приносила мало грошей, і лише дрібниці приносили радість.
Одного весняного вечора, прогулюючись вулицею, він проходив повз кав’ярню і, заглянувши у вікно, раптом завмер. На порозі стояла Оксана.
Але це була не та Оксана, яку він запам’ятав. Перед ним постала впевнена у собі жінка з охайною зачіскою, елегантним плащем і набором ключів від автомобіля у руці.
— Оксана? — з подивом промовив Олексій.
Вона обернулася, впізнала його і усміхнулася.
— Олексій? Привіт! Як ти?
— Та… нормально, — забелькотів він, не в змозі відорвати від неї погляд.
— У тебе все добре? — запитала вона спокійно.
— А в тебе, бачу, ще краще… Як завжди, робота?
— Ні, я відкрила свою флористичну студію. Було страшно, але… знайшлася людина, яка підтримала мене.
— Хто це?
З-за столика в кав’ярні вийшов високий чоловік у дорогому пальто і ніжно обійняв Оксану за плечі:
— Кохана, ось столик звільнився, підемо?
— Олексій, познайомся, це Вадим, — сказала Оксана, звертаючись до нього. — Ми раді були тебе побачити.
— Радий за тебе, — тихо промовив Олексій, відчуваючи, як всередині його зжимається жорстока заздрість.
— Дякую, — спокійно відповіла Оксана.
Вадим кивнув, і вони разом увійшли до кав’ярні, залишивши Олексія стояти на холодному тротуарі.
Колись він казав: «Живу із замерзлим бутоном». Але бутон все ж таки розквіт. Просто не поруч з ним.
