Чужа родина виявилася моєю
Ганна Степанівна завжди казала, що доля любить підкидати нам сюрпризи саме тоді, коли ми їх найменш чекаємо. Але такого повороту вона не передбачала навіть у найсміливіших мріях.
Все почалося з того, що у сусідню квартиру заїхала молода родина. Стіни в старому будинку тонкі, і Ганна Степанівна мимохіть чула їхні розмови, суперечки, дитячий плач. Спочатку це дратувало – у свої шістдесят три роки вона звикла до тиші та спокою. Але потроху ці голоси стали рідними, майже як родинні.
Перша зустріч трапилася біля поштових скриньок. Молода жінка з дитячим візком намагалася одночасно діставати листи й заспокоювати плачучу дитину. Ганна Степанівна мимоволі підійшла ближче.
— Давайте я допоможу, — запропонувала вона, простягаючи руки до малюка. — Ви листи перебирайте, а я його покачаю.
— Дякую вам велике, — жінка вдячно посміхнулася. — Я Мар’яна. А це наш Андрійко, йому лише чотири місяці.
— Ганна Степанівна, — представилася сусідка, обережно беручи малюка на руки. — Ой, який же він гарненький! Немов лялька.
Андрійко одразу затих, ніби відчув теплі руки. Мар’яна здивовано подивилася на сусідку.
— У вас чарівні руки! Вдома він цілий день плаче, а тут одразу замовк.
— Досвід, доню, досвід, — зітхнула Ганна Степанівна. — Своїх двоє виростила, онуків няньчила. Тільки онуки вже дорослі, а діти далеко живуть.
З того дня Мар’яна частіше заходила до сусідки за порадою. То каша не виходить, то дитина не спить, то просто поговорити хочеться. Ганна Степанівна завжди зустрічала її з готовністю допомогти.
— Ганна Степанівна, а ви не посиділи б з Андрійком годинки на дві? — одного разу попросила Мар’яна. — Мені до лікаря треба, а з дитиною в черзі сидіти важко.
— Звісно, доню, залишайте. Ми з Андрійком давно друзі, правда, сонечко?
Поступово такі прохання стали частими. Ганна Степанівна й сама не помітила, як прив’язалася до хлопчика. Він упізнавав її, тягнувся рученятами, а коли навчився говорити, першим словом стало «бабуся». Мар’яна сміялася, що Андрійко переплутав бабусь.
Чоловік Мар’яни, Олексій, спочатку ставився до сусідки насторожено. Він був замкненим, небагатослівним. Працював водієм, часто затримувався, приходив втомлений і похмурий.
— Навіщо ти постійно до цієї бабусі ходиш? — бурчав він. — Сама вже думати не вмієш?
— Леш, вона дуже добра. І з Андрійком допомагає. Уявляєш, як би я без неї справлялася?
— Справлялися б якось. Не подобається мені це. Чужі люди в родинні справи лізуть.
Але доля розпорядилася інакше. Олексій потрапив у аварію. Нічого серйозного, перелом ноги, але на лікарняному довелося сидіти два місяці. Грошей стало катастрофічно не вистачати.
Мар’яна метушилася між чоловіком, дитиною та спробами знайти хоч якусь підробіток. Андрійко, відчуваючи мамине напруження, почав капризничати. У квартирі панувала напружена атмосфера.
— Не можу більше, — плакала Мар’яна, прибігши до Ганни Степанівни. — Леш вдома лежить, злий як чорт, Андрійко реве, грошей нема. Не знаю, що робити.
— Заспокойся, доню, — Ганна Степанівна обійняла сусідку. — Все владнається. Андрійка до мене приводь, нехай у мене днями сидить. А ти спокійно шукай роботу.
— Але я вам не зможу заплатити…
— Хто просить? Мені тільки в радість. Самій нудно.
Мар’яна влаштувалася продавчинею в невеликий магазинчик. Графік був плаваючий, але хоч якісь гроші з’явилися. Андрійко проводив у Ганни Степанівни цілі дні. Вона годувала його, гуляла, читала казки, гралася.
Олексій спочатку протестуІ тепер, коли Андрійко з Мар’яною стояли біля її ліжка, тримаючи її руки, а маленька Оленка клала на подушку квіти, Ганна Степанівна усміхнулась, бо знала — вони були її справжньою родиною.
