Зустріч з присмаком гіркоти
Нещодавно, повертаючись додому з ринку, я несподівано натрапила на давню знайому. Ми не бачилися роками — колись балакали через паркан, ділилися новинами, а потім життя розвело нас різними дорогами. Вона радісно посміхнулась, обійняла мене, ніби й не було цих років мовчання. Запропонувала присісти на лавку біля скверу — давай, мовляв, поговоримо, згадаємо минуле. Я погодилась. Тоді ще не знала, що ця розмова залишить на душі подряпину.
Розбалакалися. Я розповіла, що вже три роки як заміжня. Що у нас із чоловіком двоє чудових діточок, молодшій — лише рік. Зараз у декреті, насолоджуюсь материнством. Ділилася щиро, з теплом — адже здавалося, переді мною людина, з якою можна бути відвертою. Але чим більше я розповідала, тим більше змінювався її вираз обличчя: посмішка зісковзнула, очі потемнішали, а в погляді з’явилася якась дивна втома, перемішана з дражливістю.
Спочатку подумала — може, просто поганий настрій. Але потім почула від неї фразу, вимовлену з такою їдкою, що мені стало справді ніяково:
— Оце так, і народила, а фігура, як у дівчини… ніколи б не сказала…
Сказала з нібито легковажною усмішкою, але в голосі відчувалася заздрість, майже злість. Я незручно посміхнулася, хотіла перевести тему, але відчувала, як між нами повисає напруга. Кожне моє слово викликало в неї якусь тиху агресію.
Коли я сказала, що мені час іти — старший на гуртки чекає, вона недбало кинула напослідок:
— Та тобі пощастило… І чоловік є, і діти… Ще й виглядаєш, як панянка.
А потім різко підвелася й пішла. А я залишилася сидіти на лавці, наче мене облили крижаною водою. Я знала, що у неї один син. Йому вже давно за тридцять. Ще раніше чула, що в неї з ним клопіт по горло: не працює, жити окремо не хоче, все на її шиї сидить. Була навіть історія, що потрапив у погану компанію і почав бавитися з наркотиками. Одружитися не збирається, а характер, як кажуть, важкий, як млинський жорно. Але для неї він завжди був єдиним, коханим, сенсом життя.
Мабуть, саме тому її так боліло те, що в мене склалася сім’я, є діти, і я, на її погляд, ще й «надто щасливо виглядаю». Заздрість. Ось що це було. Чиста, колюча заздрість. Хоча я її не провокувала, не хвалилася. Просто відповідала на питання.
Але тепер я розумію: не всі готові слухати про чуже щастя. Особливо, коли своє розбите або не склалося. Я ж не винна, що у неї з сином не вийшло. Я не підходила до неї, щоб порівнювати долі — це вона підійшла до мене.
Минуло вже кілька днів після тієї зустрічі, а в мене досі камінь на серці. Та розмова була, як льодяник з отрутою — зверху солодкий, а потім гіркота.
Певно, я зробила одну помилку — занадто розкрилася. Буває, хочеться поділитися радістю, але забуваєш, що не кожен посміхнений погляд — щирий. Не кожен, хто з тобою привітний, насправді радий твоїм успіхам.
Тепер я знаю точно: щастя — як тиха річка. Його не варто виставляти напоказ. Не всім варто розповідати про свої радощі, бо іноді за твоєю усмішкою хтось бачить лише дзеркало свого болю.
