Вечір зустрічі
Олена завжди вважала себе найнепомітнішою дівчиною в класі. Низенька, тендітна, та ще й з рудим волоссям… Вона часто комплексовала через свою зовнішність і з заздрістю дивилася на світловолосих і блакитнооких однокласниць.
– Доню, ти розквітнеш, як бутончик троянди, – заспокоювала мама, – я теж стала схожою на панянку пізно. Лише в шістнадцять років. Не квапся, одного дня ти теж підкоріш серця хлопців. А зараз тобі тільки тринадцять.
– Мамо, я й не поспішаю, – тихо відповідала Олена, опускаючи погляд. Але її зелені очі видавали інакше. Вона сумно дивилася в дзеркало і зітхала.
Їй давно подобався хлопець з паралельного класу – Віталій. Спортивний, високий, веселий. Його сміливі ігри й витівки були зачаровуючими, але трохи лякали. Під час занять з баскетболу Олена часто спостерігала за Віталієм, як він своїм азартом та енергією заряджав всю команду, і вони завжди вигравали.
Якби Віталій не був таким привабливим, він усе одно б подобався Олені, але його яскрава зовнішність не давала їй жодних шансів на дружбу з таким лідером.
Крім того, навколо нього завжди були друзі й подруги, ніяк не проб’єшся. Він ніколи не був один. Завжди в оточенні інших. Але навіть їх випадкові зустрічі в коридорах були для Олени радістю. І все ж тут її підводила невпевненість у собі. Коли вона дорівнювалася до Віталія, лише швидко кидала на нього погляд, одразу ж відводила очі…
Вона нікому не говорила про свої дитячі почуття, але їй здавалося, ніби весь світ знає її таємницю, і вона червоніла тільки від думки, що над нею можуть насміхатися однокласники або, що ще гірше, сам Віталій…
Тож Олена вирішила за будь-що забути про красеня, не звертати на нього уваги й не думати про нього зовсім. Спочатку це давалося важко, але з часом старанність принесла плоди. Вона заспокоїлася і почала відчувати гордість за себе.
– Головне – не перетинатися з ним, – шепотіла собі дівчина. Коли бачила об’єкт своєї симпатії в школі, одразу ж звертала в інший бік або квапливо проходила, ховаючись за спинами інших.
Минуло два роки. Олена добре вчилася, виросла, перестала так соромитися себе, адже слова матері стали правдою: за літо з дівчинки вона перетворилася на ніжну, струнку дівчину.
Після восьмого класу Олена пішла навчатися до технікуму. Проте про долю Віталія та інших дізнавалася лише з рідкісних зустрічей з колишньою класною керівницею. Тетяна Семенівна жила на одній вулиці з Оленою.
На шкільні вечори зустрічей Олена не ходила. З певної причини її клас не був дружнім, і шкільних друзів у неї не було. Лише одного разу, коли клас організував вечір через ювілей Тетяни Семенівни, Олена вирішила піти, щоб привітати улюблену вчительку.
Минуло тридцять років з випуску їх класу! Зустріч виявилася тріпотною, бо багато хто не бачився з часу школи. Прийшли й учні з паралельного класу.
Олена зі здивуванням помітила Віталія. Високий, поважний чоловік із сивиною й доглянутою бородою. Він мало нагадував того молодого бешкетника. І лише очі залишились тими ж – веселі, з іскринками.
В актовій залі панував шум. Після привітань на адресу Тетяни Семенівни, гості стояли групами, розмовляючи, багато хто обіймався.
Як же здивувалася Олена, коли Віталій підійшов до неї з широкою усмішкою:
– Ось і моя таємна шкільна любов… Олено.
Він легенько вклонився й поцілував їй руку. Немов і не минуло стільки років – Олена зашарілася.
– Любов? Я? – спалахнула вона, – а чому ж я дізнаюся про це так пізно?
Обоє засміялися. Усі давно мали родини й дітей, включно з Віталієм і Оленою.
Вони стояли осторонь, і він розповідав про свою роботу, сім’ю й сина.
– У мене також є син, – відповіла Олена так, як завжди мріяла. Зітхнувши, вона подивилася на Віталія і раптом запитала:
– Але скажи мені: чому? Чому я тобі подобалася? Адже я була тихенькою, скромною, й негарною…
– Саме в цьому річ. Ти не прагнула бути зі мною, як усі. І завжди проходила повз з гордо піднятою головою… Не міг навіть подумати, щоб підійти до тебе. Горда. Але дуже подобалася. Зараз це залишилося лише солодким спогадом юності.
– А ти мені подобався не менше, навіть не можу передати всього… – раптом зізналася Олена, – але крізь натовп твоїх друзів пробитися було неможливо. І першою підійти я б не змогла. Та це дійсно лише дитяче почуття.
– Хто знає… – задумливо промовив Віталій, – можливо, ми щось упустили в житті.
– Може, – засміялася Олена, – зустрінемося в іншому житті…
– Я шукатиму твої зелені очі, – прошепотів Віталій з сумною усмішкою. Було видно, що він зачарований Оленою. А вона дійсно стала красунею. Пізній бутон, як колись казала її мама.
Зненацька Олену покликали.
– Мамо! Ми з татом заїхали за тобою, як ти і просила…
До Олени й Віталія пробивався молодий хлопець.
– Познайомся, це мій син… – сказала Олена з усмішкою.
– Віталій, – радісно простягнув руку син Олени.
– Віталій Юрійович, – відповів Віталій, простягаючи руку. Його погляд на Олену був сповнений подиву, ніжності й збентеження.
Олена махнула йому рукою і пішла до виходу. На порозі школи Віталій наздогнав її.
– Послухай, Олено… – сказав він, дивлячись на неї з вологими очима, – дякую тобі…
– За що? – здивувалася Олена.
– За сина. Ще один Віталій росте. Дякую за спогади…
Олена кивнула. Вона сіла на заднє сидіння машини.
Її чоловік запитав:
– Як усе пройшло?
– Добре, – відповіла Олена, – багато хто приїхав. Раділа їх бачити. І трохи сумно, звісно. Час нас змінює… Рада за Тетяну Семенівну. Героїчна вчителька. Хай дає їй Господь здоров’я ще на багато поколінь учнів…
