Сонна зустріч
— Дівчино! Дівчино, стійте! Та заждіть же! — Марійка обернулась і побачила, що за нею біжить якийсь хлопець у кепці. Кепка здалася їй знайомою. Але де вона могла її бачити? — Уф! Нарешті! Ви що, збірна України з бігу?! Лелеченько, ледве встиг! Ярослав. Можна просто Слава. По паспорту — Ярослав Тарасович Мельниченко. Гарно, солідно, інтелігентно. Я… Ой-ой, хвилинку… — Хлопець нахилився, спинився, упершись кулаками в коліна, ніяк не переведе дух. Кепка зісковзнула з голови, впала на асфальт. Марійка несвідомо теж нахилилася, хотіла підняти кепку, та зіткнулася чолом із Ярославом — гарним та інтелігентним.
— Ой! Ну, знаєте! — обурено притопнула дівчина, потираючи пом’ятий лоб, розвернулася, вже хотіла йти, але Слава схопив її за руку.
— Постривайте! Вибачте, це випадково. Господи, Боже ж ти мій! Що за день такий?! Ви ж сестра Коваленка? Олега? — прошепотів хлопець, насунувши кепку назад. — Я вас бачив у нього вдома, тільки ви були отакесенька… — Слава показав пальцями Марійку-мізинця.
— Та ви що, на сонці перегрілися? — зверхньо глянула Марійка на Мельниченка. — Коли я була отакесенька, вас, мабуть, і на світі не було! Що вам треба? Ви мене затримуєте!
— То ви не Оксана? Не Оксана Коваленко? — ніби засмутився хлопець, знов прикинув на пальцях, якою Марійка була в дитинстві, коли він її бачив.
— Ні. Я Марія Шевченко. Бувайте! — Марійка рішуче закрокувала до метро, але Слава не відставав — дуже наполегливий інтелігент попався.
— Ну ось, ми вже познайомилися! Ви — Марійка, я — Слава, добре ж? А чого ви така похмура? І сумку, он, тягнете непідйомну. Давайте, я допоможу! — Він уже простягнув руку до торби, але Марійка одскочила, ніби солідний Мельниченко зараз її вкусить або викраде гроші.
— Ідіть-но своєю дорогою! Ааа! — здогадалася вона. — Ви це так із дівчатами знайомитеся, так? Цікаво! Але…
— Ну ось бачите, вам уже цікаво! Давайте поклажу, я не втечу. Цибулі й буряків у нас і своїх повно, — кивнув Ярослав на стирчачі з плетеної торби кінчики овочів. — А я взагалі багато чого знаю! Знаю, чому літаки не падають, як утворюється блискавка, що таке вічний двигун, як вдома вивести плями від вишневого варення, як…
Він хотів продовжити, але Марійка раптом засміялася, сунула йому торбу та наказала йти попереду.
— Ви дитячу енциклопедію читали? — спитала вона, нарешті переставши сміятися.
— І це теж. Я, розумієте, з бабусею живу. А бабуся моя, Ганна Семенівна, мама мого батька, Тараса, жінка щодо освіти дуже акуратна! Вона в мене «вкладала».
Слава спробував показати рукою, як бабуся вкладала в нього знання, вийшло не дуже зрозуміло.
— Ви що руками махаєте? Сигналізуєте? Зараз мене пограбують? — насторожилася Марійка.
— Та тьху ти! Ні! Це так бабуся моя, Ганна, в мене знання засовувала. Книжки, документальні стрічки, лекції в літньому театрі, радіовистави й доповіді. Вона у нас, розумієте, завідує просвітництвом, ну й головним завданням бачила, звісно, просвіту мене. Можу розповісти, як виростити курча з яйця вдома, як розмножити фікус, як полагодити сифон, як…
— Ну, це нецікаво. Морозиво будете? — Марійці все більше подобався цей інтелігентний Слава з його кепкою та сифонами.
— Ні, дякую. Лактоза мені шкодить, краще дихатиму. Кисень збагачує мозок, — відмахнувся Ярослав. — Але вам, якщо хочете, куплю. — Дівчина, — звернувся він до продавця. — Дайте ванільне, у стаканчику.
— Як ви вгадали? — зацікавилася Марійка, швидко схопила його руку, яка простягала гроші, розплатилася сама.
— Чого ви так? Я ж частуВони зустрілися в парку через тиждень, де Слава нарешті розповів, що його кепка була та сама, яку він втратив років п’ять тому, коли вперше побачив Марійку здалеку, але тоді так і не наважився підійти.
