Серце, повне котиків: зустріч, що змінила все
Марійка рідко навідувалася до рідного села на березі Дніпра, за годину їзди від Черкас. Після школи вона виїхала до міста, а візити на батьківщину можна було перелічити на пальцях. Життя постійно підкидало причини не їхати. Востаннє вона була тут на похоронах батьків та на день народження молодшої сестри Олександри, яка залишилася жити у батьківській хаті. Розмови по телефону з сестрою будь- у Марійці тугу за юністю, за безтурботними днями. Цього літа вона наважилася: діти та онуки роз’їхалися, а їй, самотній пенсіонерці, захотілося вдихнути повітря дитинства, пройтися босоніж по м’якій траві, пожити у рідних стінах, хоч і ненадовго.
Олександра давно запрошувала сестру погостити, відволіктися. Літо було ягідним, а скоро підуть гриби — заготовляй на зиму, не лінуйся! Будь чим частувати гостей та сама насолоджуватися, згадуючи рідні місця. Хати в селі стояли міцні, вулиця забудована цегляними двоквартирками — спадок часів, коли колгосп процвітав. Голова, фронтовик і герой, зробив село зразковим: збудував клуб, лікарню, школу — найкращу в районі. Його досі згадували зі теплом.
Марійка йшла вулицею, не кваплячись. В одній руці — старий валіза, через іншу перекинута плащівка. Місцеві віталися, і вона відповідала, хоча облич не впізнавала. Її, схоже, теж не пам’ятали, але в селі так заведено — чужинця без уваги не залишати.
— Марійко! Це ж ти? — почулося біля крамниці.
Марійка поставила валізу й вдивлялася в жінку.
— Галино! Шевченко! — Вона радісно посміхнулася, впізнавши подругу дитинства.
— Я так і думала — ти чи не ти? — затарторила Галина. — Впізнала тебе ще на початку вулиці! Надовго до нас?
— Як вийде, — ухильливо відповіла Марійка, знизуючи плечима.
— Ох, у нас новин! Заходь, побалакаємо! — Галина сяяла, заражаючи радістю.
— Та тебе не переслухаєш! — засміялася Марійка, підхоплюючи її настрій.
З крамниці вийшов літній чоловік з невеличким пакетом. Проходячи, він трохи вклонився обом. Марійка відповіла кивком і посмішкою. «Сорочка чиста, але пом’ята, борода та вуса сиві, охайно підстрижені, — помітила вона. — Видно, самотнім став недавно».
— Хто це? — запитала вона Галину, коли чоловік відійшов.
— Це Василь, ветеринаром у нас був, — махнула рукою подруга. — Гарний чоловік, а як на пенсію вийшов, ніби з глузду з’їхав. Дружина кинула його, до міста поїхала. А він із котами живе, всю пенсію на них витрачає. Бездомних збирає, хворих, покалічених. Лікує їх, навіть операції робить, кажуть!
Через тиждень Марійка зустріла Василя в тій самій крамниці. Купувала борошно для пиріжків, але п’ятикілограмовий мішок виявився несподівано важким. Вона поставила його на лавку, щоб перепочити.
— Давайте допоможу, — почувся тихий голос. Василь стояв поруч. — Нам по дорозі. Ви несіть мій пакет з підгузками, а я ваш мішок.
— Підгузки? — здивувалася Марійка. — Вам-то навіщо?
— Не мені, — зніяковів Василь. — Це Рябчику, коту моєму. У нього хребет пошкоджений, ходити не може, тільки повзає. Уявіть, як йому, гордовитому, соромно бути брудним? От і доводиться…
— Оце так! — здивувалася Марійка. — І багато у вас таких?
— Спінальників? Тільки Рябчик. Ще двоє трилапих, один без ока, один без хвоста. Не смійтеся! Хвіст для кішки — як лапа, для рівноваги та краси!
— Вони самі вам розповіли? — усміхнулася Марійка, не втримавшись.
Василь нахмурився, сприйнявши її сміх за глузування.
— Вибачте, Василю, — спохопилася вона. — Ви так упевнено говорите про їхні почуття, ніби вони з вами розмовляють. До речі, кличте мене Марійкою.
— Так, Марійко, ви не повірите, як багато вони можуть розповісти! — пожвавів він. — Їхні мордочки видають усе: радість, образу, любов.
— Чому саме коти? Ви ж ветеринар, з усіма тваринами працювали. Немає розумніших, корисніших?
— Ні, — твердо відповів Василь, похитавши головою. — Коти людяніші за людей.
— Можна я навідаю ваших вихованців? — усміхнулася Марійка.
— Будемо чекати, — відповів він, приклавши руку до серця.
Того ж вечора Марійка, прихопивши банку свіжозвареного вишневого варення, вирушила до Василя. Олександра сунула їй пакет із гарячими пиріжками:
— Василь обожнює мої пиріжки, каже, смачніших не куштував!
— Він у вас бував? — здивувалася Марійка.
— Та він у кожному дворі гість! Корову прищепити, порося вилікувати — нікому не відмовляє. Людина-душа! Хоч і посміхаються над його котами, але поважають.
Хата Василя стояла в кінці вулиці. Міцна, але город зарос бур’яном — видно, господареві вБіля порога грілися коти — один з них, побачивши Марійку, підійшов і притулився до її ніг, ніби вітаючи з важливим рішенням, яке вона ще сама не усвідомила.
