Ліза завжди вважала себе найнепомітнішою дівчиною в класі. Вона була невисокою, тендітною, та ще й з рудим волоссям… Вона комплексувала через свою зовнішність, заздрісно дивлячись на світловолосих і голубооких однокласниць.
— Донечко, ти ще розквітнеш, як троянда, — заспокоювала її мама. — Я теж пізно почала нагадувати панянку. Лише до шістнадцяти років. Тому не поспішай, підкорятимеш хлопців серця. А зараз тобі тільки тринадцять.
— Мамо, я й не поспішаю, — відповідала Ліза, опускаючи вії, хоча її зелені очі видавали її. Ліза з сумом дивилася в дзеркало і зітхала.
Уже довгий час їй подобався хлопець з паралельного класу — Віталік. Він був спортивний, високий, веселий. Його сміливість у іграх часом нагадувала нерозсудливість. Дивлячись на гру хлопців у баскетбол під час фізкультури, Ліза стежила за Віталіком. Він запалював своїм азартом і енергією всіх гравців, і команда завжди перемагала.
Хоч Віталік не був би таким привабливим, він усе одно подобався б Лізі, але його яскрава зовнішність не давала їй шансів на дружбу з таким лідером.
До того ж навколо Віталіка завжди було багато друзів і подруг — не підійдеш. Він ніколи не був один. Завжди в оточенні хлопців і дівчат. Але навіть рідкісні зустрічі в коридорах на перервах були для Лізи радістю. Тут її знову підводила невпевненість у собі. Проходячи повз Віталіка, вона, ледь глянувши на нього, одразу відводила очі…
Нікому Ліза не розповідала про своє дитяче захоплення, але їй здавалося, що весь світ бачить і знає її таємницю. Вона червоніла лише від думки, що однокласники будуть сміятися з неї, або, ще гірше, сам Віталік…
Тому Ліза вирішила зробити все, щоб забути привабливого хлопця, намагатися не звертати на нього увагу і не думати про нього зовсім. Спочатку їй це не вдавалося, але з часом вона зуміла заспокоїтися і навіть почала пишатися собою.
— Головне — не зустрічатися з ним віч-на-віч, — шепотіла дівчина сама до себе. Побачивши предмет свого захоплення в школі, одразу звертала в інший бік або намагалася швидко пройти мимо.
Минуло два роки. Ліза добре навчалася, підросла, перестала так соромитися себе, бо мамины прогнози справдилися: з дівчинки Ліза перетворилася на ніжну, струнку дівчину буквально за одне літо.
Після восьмого класу Ліза вступила до технікуму. Дізнавалася про долю Віталіка та інших хлопців від рідкісних зустрічей зі своєю колишньою класною керівницею. Тетяна Семенівна жила на тій самій вулиці з Лізою.
На шкільні зустрічі Ліза ніколи не ходила. Чомусь їхній клас не був таким дружнім, та шкільних друзів у неї не було. Лише одного разу, коли клас зібрався на вечір зустрічі з нагоди ювілею Тетяни Семенівни, Ліза вирішила піти, щоб привітати улюблену вчительку.
Випускники не бачили один одного вже тридцять років! Зустріч була зворушливою, бо багато хто не бачився з того часу. Прибули й хлопці з паралельного класу.
Ліза заціпеніла, побачивши Віталіка. Високий, солідний чоловік із сивиною і акуратною борідкою. Він мало нагадував того хлопчиська-розбишаку. І тільки очі залишалися тими самими — Віталіковими, веселими, з іскорками.
В актовому залі було гамірно. Після привітань, адресованих Тетяні Семенівні, випускники стояли групками, розмовляючи між собою, багато обіймалися.
Яке ж було здивування Лізи, коли Віталік підійшов до неї з широкою посмішкою і привітав:
— А ось і моя таємна шкільна любов… Ліза.
Він трохи вклонився і поцілував Лізі руку. Наче й не було десятків років — Ліза зашарілася.
— Любов? Я? — вона спалахнула, — чому ж я дізнаюся про це лише зараз?
Обидва засміялися. Зрозуміло, у всіх вже давним-давно були сім’ї, народилися діти. І у Віталія, і в Лізи також.
Віталій та Ліза відійшли осторонь. Він розповідав їй про свою роботу, сім’ю та сина.
— У мене теж є син, — відповіла Ліза, як і мріяла. Вона зітхнула і, поглянувши на Віталіка, несподівано запитала:
— Але скажи мені: чому? Чому я подобалася тобі? Адже я була найтихішою та найскромнішою… І ще й некрасивою…
— В тому-то й справа. Ти не хотіла бути зі мною, як усі інші. Завжди проходила повз мене з гордо піднятою головою… Не міг навіть подумати, щоб до тебе підійти. Горда. Але дуже подобалася. Хоча тепер це вже залишається лише солодким спогадом юності.
— А ти подобався мені не менше, навіть не можу тобі все розказати… — раптом випалила Ліза. — Але пробитися через натовп твоїх друзів було неможливо… І підійти першій я б не змогла. Але це все дійсно лише дитяча закоханість.
— Хто знає… — задумливо сказав Віталік. — Може, ми невільно щось і пропустили в своєму житті.
— Можливо, — засміялася Ліза. — Можливо, зустрінемося наступного разу. У наступному житті…
— Буду шукати твої зелені очі, — прошепотів Віталік і сумно усміхнувся. Було видно, що він зачарований Лізою. А вона насправді була красунею. Пізній бутон, як колись казала її мама.
Раптом Лізу покликали.
— Мамо! Ми з татом заїхали за тобою, як ти й просила…
До Лізи та Віталія крізь натовп пробирався молодий чоловік.
— Познайомся, це мій син… — сказала Ліза. Вона усміхалася.
— Віталій, — бадьоро подав руку син Лізи.
— Віталій Юрійович, — простяг руку Віталій. Він дивився на Лізу з подивом, ніжністю та розгубленістю.
А Ліза махала йому рукою і прямувала до виходу. Уже на порозі школи Віталій наздогнав її.
— Послухай, Ліза… — дивився на неї очима на мокрому місці. — Дякую тобі…
— За що? — здивувалася Ліза.
— За сина. Ще один Віталік підростає. Дякую за пам’ять…
Ліза кивнула. Вона підійшла до машини і сіла на заднє сидіння.
Чоловік Лізи запитав:
— Ну як усе пройшло?
— Добре, — відповіла Ліза. — Багато хто з хлопців приїхали. Приємно було їх побачити. І трохи сумно, звісно. Час змінює нас… Я рада за Тетяну Семенівну. Героїчна вчителька. Хай Бог подарує їй ще багато здоров’я на багато поколінь учнів…
