Олег зустрів свою колишню дружину, і від заздрості в нього буквально позеленіли щоки. З усією силою він грюкнув дверима холодильника, так що вміст сколихнувся від удару. Один з магнітів, що прикрашали дверцята, звалився на підлогу.
Ліна стояла навпроти, бліда, з руками, стиснутими в кулаки.
— Ну що, легше стало? — видихнула вона, піднімаючи підборіддя.
— Ти просто дістала мене, — зірвався Олег, хоча намагався говорити спокійно. — Що це за життя таке? Без радості, без майбутнього.
— То це знову я винна? — гірко всміхнулася Ліна. — Звичайно, в нас все не так, як в твоїх мріях.
Олег хотів щось сказати, але лише махнув рукою. Він відкрив пляшку мінералки, зробив ковток і поставив її на стіл.
— Олеже, не мовчи, — тремтячим голосом сказала Ліна. — Скажи хоч раз прямо, що тебе не влаштовує?
— Що тут казати? — оскалився він. — Мені це все набридло. До біса!
Вони кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Нарешті, Ліна глибоко зітхнула і пішла у ванну. Олег важко осів на диван. За дверима почувся звук включеної води — Ліна, мабуть, включила кран, щоб заглушити власні сльози. Але йому було все одно.
Життя, що стало рутиною
Три роки тому вони одружилися. Спочатку жили в квартирі Ліни, отриманій від батьків, а потім переїхали у заміський будинок, переписавши квартиру на дочку. Жили вони у просторому, але не відремонтованому житлі, меблі в якому пам’ятали ще радянські часи.
Олег спочатку був задоволений: центр міста, зручне розташування біля роботи. Але з часом усе почало дратувати. Ліна любила свою «сімейну фортецю» з коричневими шпалерами і старовинним буфетом, переданим у спадок. Олег же бачив у цьому застій.
— Ліна, скажи прямо, — повторював він. — Невже не хочеш змінити цей огидний жовтий лінолеум? Оновити інтер’єр, зробити його сучасним?
— Олеже, у нас немає зараз лишніх грошей на ремонт, — спокійно відповідала вона. — Я теж мрію про зміни, але давай дочекаємося премії.
— Дочекатися?! Ось і вся твоя філософія — терпіти і чекати!
Олег часто згадував, як закохався у Ліну. Тоді вона була скромною студенткою, її щирі блакитні очі і ніжна посмішка зачаровували його. Він говорив друзям: «Це бутон, який ще розцвіте». Але тепер здавалося, що квітка так і не розкрилася, а вже зів’яла.
Ліна не вважала себе непомітною. Вона просто жила так, як вважала за потрібне, раділа дрібницям — чашці чаю з м’ятою, новій серветці, спокійному вечору з книгою. А Олег бачив у цьому застій і рутину.
Їх не поспішали розлучати — Олег не хотів повертатися до батьків, а жити окремо чи ще поки не уявлялося можливим. Мати Ліни, Тамара Іванівна, завжди була на боці зятя:
— Сину, Ліна — хороша дівчина. Радій, що у тебе є квартира.
— Мамо, ти нічого не розумієш! — дратувався Олег.
Батько лише махав рукою:
— Нехай сам розбирається.
Вдома ж Олег усе більше охолов: «Вона як тінь, як сірий фантом…», думав він. Під час одного з скандалів він вигукнув:
— Я бачив у тобі прекрасну квітку! А тепер? Живу з замерзлим бутоном…
Ліна тоді вперше за багато місяців розплакалася.
І ось у той день, коли все остаточно обірвалося, Олег тихо промовив:
— Ліно, я втомився.
— Від чого? — запитала вона.
— Від цього життя, від безкінечної рутини.
Ліна взяла сумку і пішла. Олег сподівався, що вона повернеться і попросить його залишитися, але вона вийшла спокійною:
— Напевно, тобі краще пожити окремо. Переїжджай.
Олег вибухнув:
— Я не піду!
— Це квартира моїх батьків, — холодно сказала Ліна. — І я більше не хочу жити з людиною, для якої я лише тягар.
В Олега не залишилося вибору — він пішов. Через кілька тижнів їх розлучення було оформлене офіційно.
Зустріч, яка все змінила
Минуло три роки. Олег усе ще жив із батьками, намагався почати нове життя, але удача йому не посміхалася. Робота приносила мало грошей, і зростали лише дрібні радощі.
Одного весняного вечора, прогулюючись вулицею, він проходив повз кафе і, заглянувши в вікно, несподівано застиг. Біля дверей стояла Ліна.
Але це була не та Ліна, яку він пам’ятав. Перед ним постала впевнена в собі жінка з акуратною зачіскою, елегантним пальтом і набором ключів від автомобіля в руці.
— Ліно? — з подивом промовив Олег.
Вона обернулася, впізнала його і усміхнулася.
— Олеже? Привіт! Як ти?
— Та… нормально, — пробурмотів він, не в силах відвести погляд від неї.
— У тебе все добре? — спитала вона спокійно.
— А у тебе, здається, ще краще… Робота, як завжди?
— Ні, я відкрила свою квіткову студію. Було страшно, але… знайшлася людина, яка мене підтримала.
— Хто це?
З-за столика в кафе вийшов високий чоловік у дорогому пальто і ніжно обійняв Ліну за плечі:
— Кохана, ось звільнився столик, підемо?
— Олег, знайомся, це Вадим, — сказала Ліна, звертаючись до нього. — Ми раді були тебе бачити.
— Радію за тебе, — тихо промовив Олег, відчуваючи, як всередині нього стискається тверда заздрість.
— Дякую, — спокійно відповіла Ліна.
Вадим кивнув, і вони разом увійшли в кафе, залишивши Олега стояти на холодному тротуарі.
Колись він говорив: «Живу з замерзлим бутоном». Але бутон таки розквітнув. Просто не поруч із ним.
