Зустрів свою колишню через 30 років у магазині, біля каси. Викладаю свій кефір із шинкою та цигарками. Касир швидко вітається, навіть не подивившись на мене: «Це все?» — і відкидає фарбоване чубчико. Знайомий жест. Та я б і пішов, якби не глянув на бейджик, що в усіх касирок на грудях. Маргарита Шевченко.
— Рито, це ти?
Вона нарешті піднімає на мене очі:
— Так… А що?.. Господи! Олежку?
— Ага, я. Не сподівався тебе зустріти ось так.
…Літо 1988 року. Ми з Рітою йдемо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, худа. У Рітки гарні ноги, трохи розвязна хода і вічна легенька усмішка. Вона наче від мене вислизне, а я намагаюся її впіймати. Рітка неймовірно сексуальна, чоловіки озираються. А я і пишаюся, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.
Я розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Рита посміхається:
— На мою думку, це нудно. А от я буду співачкою. Це точно.
Нам по двадцять. Рита закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, парі нема, тому у неї довгі нігті з алим лаком. Ці руки і ці нігті теж сводять мене з розуму.
Рита різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього лише червінець. Я збирався на нього прожити тиждень, мама перед від’їздом залишила. А це кафе коштує бог знає скільки, здається, воно кооперативне — розоришся. Але роблю байдуже обличчя: звісно, підемо! Сам думаю: лише б вистачило червінця, лише б вистачило…
У кафе Рита замовила піцу і шампанського. Ми випили, мені вже було все одно, лише б відвезти Ріту до себе додому на ніч. Але тут заграла гурт «ВІА Гра». Ританка зірвалася і почала танцювати під неї одна, бурхливо й пристрасно. Усі товстопузики навколо втупилися в Ріту, забувши про горілку з закускою. А Рита ще й підспівувала: «Ти тільки мій…». Здається, вона почувалася зіркою.
Грошей мені ледь не вистачило, але Рита недбало кинула гривню на стіл:
— Та годі, гуляємо! Ну, що далі?
І ми вирушили до мене. Здається, це була найдовша і найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «Ти тільки мій…» — дзвеніло в моїй щасливій хмельній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Рита мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І ще він сказав, що знайомитиме мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я навіть придумала назву — «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося завити. Хотілося якось страшно їй помститися. І шалено хотілося знову затягнути її на ніч. Стільки емоцій в голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять років. Переді мною сиділа повніша Рита, касирка Рита в магазині.
— Пам’ятаєш, хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Рита нервово посміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді тебе читаю, ти молодець.
Я вийшов із магазину. Я думав про Рітку. Щож, можна сказати, я помстився, хоч і через тридцять років. Я навіть навмисне не взяв решти. Як би не смішно, там були саме десять гривень. МонеВона зникла за дверима, а я стояв, усміхаючись, бо зрозумів, що справжнє щастя — це не слава, а прості моменти, які ми ділимо з тими, кого любимо.
