**Скорботний щоденник**
Прокинулася Соломія пізно. Поспіху нема — на пенсії вже сім років, доглядати нікого. Чому ж на душі тривожно? Ніби все гаразд, а відчуття — неначе гроза збирається.
Вона встала, привела себе до ладу, поставила чайник і глянула у вікно. Над сусідніми хатами небо палало рожевим — от-от визирне зимове сонце. Значить, після відлиги нарешті підморозило. «Добре. Вип’ю чаю та сбігаю в крамницю», — подумала Соломія й зняла з вогню закипілий чайник.
Вона пила чай дрібними ковтками. Тепло розлилося тілом. Низька, тендітна, навіть після народження сина не повнішала. А чоловік був кремезний. Кликав її ласкаво — Тонька, Тонечко. Але його нема вже десять років.
Раптом — різкий дзвінок у двері. Рука мимоволі здригнулась, гарячий чай обпік тонку шкіру з коричневими плямами. «Ось воно… Печуття не збрехало». Дзвінок повторився — настирливий, нетерплячий.
Соломія подула на опік і пішла відчиняти, бурмочучи: «Хто це зранку?» І не одразу впізнала високого чоловіка у м’ятому одязі — свого сина. «Як же він змінився…» — серце стиснуло.
— Зустрічай гостя, мамо, — немов прокинувшись, усміхнувся він.
— Олесь?! Чому не попередив? — вона припала до його грудей, але відчула запах поту, брудної одежі й ще чогось гіркого, що змусило її відступити. Побачила неголену щетину, набряклі повіки.
— Ти один? А де Катруся? А онучка?
— Мені самому не радий? — він дивився кудись повз неї.
— Та ні… Проходь, сину, — Соломія відступила, пропускаючи його.
Олесь переступив поріг, кинув на підлогу спортивну сумку, озирнувся.
— Нічого не змінилося.
— У відпустку приїхав? Серед зими? — спитала вона, погляд непомітно ковзнув до сумки.
— Потім, мамо. Втомився.
Вона запроторилася на кухню, дістала його стару чашку. Син сів за стіл, широко розставив ноги, зайнявши всю кухню.
— Може, поїш? В мене борщ є…
— Давай, — кинув він. — За твоїм борщем занудив.
Вона швидко розігріла, поставила перед ним миску, важку ложку, хліб.
— А чогось міцнішого нема? — він глянув на неї спід лоба.
— Не тримаю.
Соломія дивилася, як син жадібно їв, немов кіт на припічку.
— Як Катруся? Онука в якому вже класі?
Він мовчав.
Все було ясно. Випиває. Дружина вигнала. А куди йти, як не до матері? Вона, звісно, рада… Але тривога не йшла.
Син відсунув порожню миску. Вона схопилася, налила чаю, підсунула вазочку з цукерками.
— Ми з Катрусею розлучилися. Я назавжди, — промовив він, не піднімаючи очей.
— Нічого… Відпочинеш, влаштуєшся… — вона замила миску, але руки тремтіли.
Олесь випив чай і пішов до кімнати. Соломія стояла над раковиною, думала: серце попереджало. Буде важко.
…Він приходив п’яний щовечора. Приводив собутильників. Квартира пройнялася перегаром. Вона скаржилась сусідові — колишньому міліціонеру.
— Викликай наряд, але це нічого не змінить. Краще потерпи. Якщо дуже притисне — тікай до мене.
Як терпіти, коли вдома п’яні бурлаки, у холодильнику порожньо, а син виносить останні гроші? Одного разу вночі він шарив під подушкою.
— Давай гроші, — прохрипів.
Вона віддала останні сто гривень. Він не повірив, вивернув кишені халата.
То було найгидкіше в її житті.
…Його заарештували за пограбування магазину. Дали два роки. Суддя запропонував переоформити квартиру, щоб син після в’язниці не вигнав її.
Він не повернувся після терміну.
Соломія часто плакала. Вибачалася перед Богом за те, що колись бажала синові згинути. Може, він живе десь? Може, соромиться повернутися?
Але серце знає: його вже нема.
**Життя вчить: найгірша кара — не ненависть, а розчарування у власній крові.**
