**Щоденник Олени Миколаївни Коваль**
*Думаєш, як далі житимеш, якщо безневинну дитину твого чоловіка, Даринку, віддадуть до дитбудинку?*
Вихідний, можна полежати. Але я простягнулась, зіштовхнула ковдру й підвелась. Умилась, заварила свіжий чай, пила дрібними ковтками, дивлячись у вікно на похмурий двір з облупленими деревами й калюжами після дощу. Небо затягнуте суцільною сірою пеленою, ось-ось посиплеться мокрий сніг.
Але вийти треба — хоч би сміття викинути. Набридло сидіти вдома й жаліти себе. Нічого не зміниш, Дениса не повернеш. Коли вмирає близька людина, здається, що частина тебе померла разом із ним. Я відчувала порожнечу всередині, яку, як би не старалась, нічим не могла заповнити. Час не лікує — він заганяє бЯ взяла дитя до себе, бо зрозуміла — якщо не я, то хто.
