Сводна сестра
Вікторія після роботи заїхала до торгового центру. У головного бухгалтера через кілька днів ювілей. Їхній відділ доручив Віці обрати подарунок. Вона щось підгляділа, сфоткала на телефон. Завтра покаже колегам — що оберуть, те й купить. Спускалася ескалатором на перший поверх. Хотілося швидше вийти на вулицю, подалі від метушні й людей.
— Віко?! — раптом гукнув жіночий голос.
Вона повернула голову ліворуч, вдивляючись у обличчя людей, що піднімалися вгору. Але всі були чужі.
— Віко! — почулося знову.
Віка озирнулася й побачила дівчину з яскраво-рудим волоссям. Та намагалася спускатися вниз проти руху ескалатора.
— Почекай мене внизу, не йди! — крикнула дівчина.
Віка зійшла та чекала. Полум’яне волосся на мить зникло на самому верху, а потім почало швидко наближатися. Дівчина бігла вниз, чіпляючи людей. Рудий колір відволікав увагу від обличчя.
— Мар’яна! — скрикнула Віка, впізнавши у дівчині свою зведену сестру.
— Я. Не чекала? А я гуляла містом і все визирала тебе. Так і знала — колись зустрінемось. На першому поверсі є кав’ярні, давай зайдемо.
— Ти давно приїхала?
— Два тижні вже. Я так радий, що знайшла тебе, — щиро сказала Мар’яна.
Вони обрали кафе й сіли за столик. Віка розглядала сестру. Яскраво-руді коси, вії склеєні тушшю й торчать догори, наче соснові голки. На тонких губах — червона помада під колір волосся. Вродливе, немов лялькове, обличчя з дрібними рисами.
Мар’яна була молодшою лише на чотири роки — їй мав би бути двадцять один, а виглядала підлітком через худорлявість і одяг. Коротка складчаста спідниця, на підколотах — чорні гольфи, на ногах — білі кросівки з товстою підошвою. Джинсова курточка до пояса розстібнута, під нею — рожевий топ. Одяг підлітка, а не дорослої дівчини.
Віка помітила, що на них озираються.
— Ти чудово виглядаєш, — сказала Мар’яна.
У цей момент підійшла офіціантка, поклавши меню. Мар’яна відразу встромила в нього очі. Замовила піцу, торт і каву. Віка обмежилася лише кавою.
— Так хочеться їсти, що голова крутиться. Тобі пощастило — можна їсти усе, що заманеться, адже ти не повнішаєш. А я вічно на дієтах, — зітхнула Мар’яна.
— Невже? — Віка скептично підняла брова.
Скільки вона пам’ятала, сестра завжди була худорлявою.
— Ти мою матір не бачила. Півтора центнера, не менше. Тому батько від неї й утік. А в тебе генетика добра. Цікаво, тут є пиво?
— Запитай, але я не буду — за кермом, — відповіла Віка.
— У тебе машина є? Оце так! Слухай, а у вас на роботі шукають когось? Я приїхала, а роботи ще немає.
— А на що ж ти живеш тут два тижні?
— Батька обікрала, — захихотіла Мар’яна. — Та його так чи інакше проп’ють. Як ти втекла, так він і зачастив, з роботи вигнали. Жив випадковими заробітками. Потім привів якусь кухарку, вона з їдальні їжу таскала. Тоді вже відорвався на повну.
Віка слухала й не вірила вухам. Хоч чого дивуватися? Батько Мар’яни їй ніколи не подобався. Але коли мати привела його додому, то сказала, що Віка просто ревнує. Разом із ним з’явилася його донька Мар’яна. Тоді Віка перейшла у одинадцятий клас, готувалася до вступу.
З Мар’яною вони не злагодилися відразу. Зведена сестра без дозволу брала речі Віки, псувала їх. Мати заступалася:
— У тебе багато всього, не жадій. Мар’яна росла без матері.
Віка розуміла, що мати просто уникала сварки, але все одно ображалася. А взимку матері поставили страшний діагноз. Через чотири місяці її не стало.
Так званий вітчим сподівався, що Віка піде працювати, але вона втекла до обласного центру. Ще за життя матері почала відкладати гроші з тих, що давали на їжу чи кіно. Вступила до інституту, жила в гуртожитку, а ввечері працювала у фастфуді «Курча Тайм».
Після закінчення влаштувалася менеджером, почала нормально заробляти. Усім собі замовляла — й через рік купила квартиру в іпотеку. З Данилом вони почали зустрічатися одразу, як Віка знайшла роботу. Півроку тому він допоміг їй придбати вживану іномарку.
— А в тебе яка освіта? — спитала Віка, повертаючись до реальності.
— Вік, ти що? Де я, а де освіта. ЛеКоли поліціяни нарешті пішли, Віка закрила двері й вперше за останні місяці відчула справжній спокій.
