30 листопада 2025р., понеділок.
Звідки у вас це фото? Іван зблід, щойно помітив на стіні знімок зниклого батька
Повернувшись з роботи в технічний університет у Києві, я зайшов у квартиру і побачив маму, Олену Петрівну, що стояла на балконі та поливала гортензії та білий калач. Підвісні кашпо мерехтіли під її дбайливим дотиком, а обличчя світилося спокійним, теплим світлом.
Мам, ти, мов бджілка, зняв піджак, піднявся і обійняв її за плечі. Знову весь день на ногах?
Та яка ж це робота, відмахнулася вона усміхнено. Душа відпочиває, поглянь, як усе квітне. Аромат ніби не балкон, а справжній ботанічний сад.
Вона засміялася тихо, подоброму, як завжди. Я вдихнув аромат гортензій і ненароком згадав дитинство, коли в нашій комунальці єдиним «садом» був горщик з каланхое, що постійно скидав листя.
Минуло вже багато років. Тепер мама часто буває на дачі в селі Козацьке, яку я подарував їй на 30річчя шлюбу. Маленька хатинка, та з великим городом: навесні розсада, влітку теплиці, восени закрутки, а взимку чекала весни.
Я знав, що хоч мама й посміхається, в її очах живе тиха, світла туга, яка не згасне, доки не здійсниться її найзаповітніша мрія побачити того, кого чекала все життя.
Батько. Він пішов на роботу одного звичайного ранку й не повернувся. Тоді мені було всього пять. Мати казала: того дня він поцілував її в скроню, підморгнув і сказав: «Будь молодець». І пішов, не знаючи, що назавжди.
Потім було заяви, міліція, пошуки. Родичі й сусіди шепотіли: «Може, розійшовся», «Має іншу», «Щось сталося». Але мама повторювала: Він не пішов просто так. Значить, не може повернутись.
Ця думка не залишала мене навіть через тридцять років. Я був переконаний: батько не міг їх залишити, просто не міг.
Після школи я вступив до Технічного університету, хоча в глибині душі мріяв стати журналістом. Але зрозумів: треба швидко встати на ноги. Мама працювала санітаркою в районній лікарні, брала нічні зміни й ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги розпухали, а очі червоніли від недосипу, казала: Все добре, Ваню. Головне вчися.
Я навчився. Уночі шукав батька в базах зниклих, переглядав архіви, писав на форуми. Надія не згасала, а навпаки ставала моєю суттю. Я став сильним, бо знав: мушу бути опорою для мами.
Коли отримав першу стабільну роботу в ІТкомпанії, спершу розрахувався з маминими боргами, потім відкрив заощадження, а згодом придбав ту саму дачу. Сказав їй: Все, мамо, тепер ти відпочиваєш.
Вона заплакала, не соромлячись сліз. Я обійняв її й прошепотів: Ти заслуговуєш це тисячі разів. Дякую за все.
Мріяв про свою родину, про дім, у якому пахне борщем і свіжим хлібом, де в неділю збираються всі рідні, і лунає дитячий сміх. Поки ж працював і збирав гроші на власну справу. Руки завжди були вправні ще з дитинства любив майструвати.
Та в серці жила мрія знайти батька. Хотілося одного дня увійти в його будинок і сказати: Пробачте раніше не міг.
Тоді все б улагодилося. Ми б зрозуміли, пробачили одне одного, обійнялися втроє. І стало б посправжньому.
Іноді я ловив себе на думці, що все ще чую його голос: «Ну що, богатирю, полетіли?» і підкидав мене в повітря. Тієї ночі я знову бачив його уві сні. Батько стояв на березі Дністра в старому пальті і кликав мене. Обличчя розмите, ніби в тумані, а очі сірі, рідні.
Робота була стабільною, та на одну зарплату в гривнях далеко не заїдеш, особливо коли мрієш про власний проєкт. Тож ввечері підробляв налаштовував компютери, «розумні» системи. За вечір встигав зайти до двохтрьох будинків: принтери, роутери, оновлення усе знав напамять. Літні люди цінували мене за ввічливість, терпіння, здатність пояснити все просто.
Одного разу замовлення прийшло через знайому: багата сімя в котеджному містечку під Києвом, охорона, пропуски. Потрібно було налаштувати домашню мережу.
Приїжджайте після шостої, сказали. Господиня буде вдома, все покаже.
Приїхав вчасно, проїхав КПП, під’їхав до білого будинку з колонами та великими вікнами. Двері відкрила молода дівчина 25річна, ніжна, в сукні з вишиванкою.
Ви майстер? Проходьте. Все в кабінеті тата. Він у відрядженні, але просив, щоб ви сьогодні налаштували, сказала вона з легкою усмішкою.
Будинок був світлий, просторий, наповнений дорогим ароматом парфуму. У вітальні стояв рояль, на стінах картини, полички з книгами, фотографії в рамках. Кабінет строгий: темне дерево, зелена лампа, масивний стіл, шкіряне крісло.
Сів за компютер, коли мій погляд упав на фото на стіні. Молоде подружжя: жінка в білому з квітами у волоссі, чоловік у сірому костюмі. Усміхаються.
Хоча роки змінили риси, внутрішній голос прозвучав чітко: це він. Батько.
Підвівшись, підійшов. Сірі очі, знайомі вилиці, ямочка біля губ. Помилитися було неможливо.
Перепрошую а хто на цьому фото? запитав тихо.
Дівчина здивовано подивилася.
Це мій тато. А ви його знаєте?
Не знав, що сказати. Дивився на знімок, ніби на привид. Серце гупало так, ніби вона могла почути кожен мій подих. Нарешті виговорив:
Здається можливо, так. Видихнув важко. Ви не могли б розповісти, як ваші батьки познайомились? Вибачте, це здається дивним, але для мене це важливо.
Вона трохи зніяковіла, а потім відповіла:
Тато був інженером. Ми познайомились випадково під час відпочинку в Карпатах і закохались
Вона подивилась на мене:
Ви наче зблідли. Все гаразд? Хочете води?
Кивнув. Вона пішла на кухню, а я не розумів, навіщо це роблю. Можливо, це неетично, можливо, незаконно. Але відкрив «Мій компютер» і зайшов у папку «Особисте», захищену паролем. Ввів дату свого народження і система відкрилась. Усередині старі фото, скани документів, текстовий файл без назви.
Текст починався різко, мов лист, який довго не наважувалися написати:
«Я з першого дня знав, що це неправильно. Ти була гарна, розумна, забезпечена й закохана. А я ніхто. Ледь починав. Збрехав, що неодружений, що нікого не маю. Думав, це буде короткий роман. Але все закрутилося: ти представила мене батькам як нареченого, ми готувалися до весілля Хотів втекти, та вже не міг. Твоє довіря, гроші твого батька тримали мене. Мені зробили нові документи. Паспорт без відмітки про шлюб. Я не пишаюсь. Тепер я сам себе не впізнаю. Живу в достатку, а кожен ранок пю каву з думкою, що я зрадник. Повернення назад вже немає»
Очі замутніли. Я відкинувся на спинку крісла, довго сидів, втупившись у одну точку. Не знав, що відчувати: злість, зневагу, жаль? Переді мною зрада, розтягнена на десятиліття. Мати, що все життя збирала копійки, не виходила заміж вдруге, живила лише мене. А батько жив у розкоші, забув, переписав свою долю.
Завершив роботу, отримав білий конверт з готівкою, і пішов. Не памятав, як дістався до машини. Сів, закрив двері руки тремтіли.
Три дні не міг знайти слів, вигадував, як сказати правду. Але мама, як завжди, відчула:
Щось трапилось, Ваню? Ти ніби сам не свій
Розповів усе: про будинок, фото, ноутбук, про історію, яку прочитав. Вона слухала без перебивань. Лише раз заплющила очі й стиснула пальці так сильно, що побіліли суглоби.
Коли я замовк, в кімнаті панувала тиша. Потім вона піднялася, підходила до вікна, довго дивилась у далечінь. Спокійно сказала:
Знаєш а мені полегшало.
Полегшало? здивувався я.
Так. Я стільки років живу з питанням «Чому?». «А може, він у біді?», «А якщо». А тепер знаю: він не в біді. Він просто обрав інше життя.
Вона сіла за стіл, сперлася на руки. В її очах не було сліз, лише втома, яку приносить довга дорога.
Тепер мені не потрібно чекати, Ваню. Я вільна.
Пробач, що я це знайшов, прошепотів я.
Вона похитала головою.
Не треба вибачень. Усе в житті на краще. Просто не завжди це розуміємо одразу.
Підійшла й обійняла мене, як колись, коли я падав з велосипеда.
Ти мій найбільший подарунок. І навіть він замислилася, він подарував мені тебе. Тож не все було даремно.
Того вечора сидів біля ставка, спостерігаючи, як небо ніжно рожевіє на заході. Зрозумів: не хочу бачити батька, не хочу ні слів, ні порожніх вибачень. Мій тато не той, хто живе в чужому маєтку. Він образ дитинства, теплий, чистий, без зайвих прикрас. Нехай залишиться в спогадах.
Жити це не тримати зло, не тягнути за собою минуле, що вже не йде поруч. Жити це вміти відпускати. І саме в цю ніч я остаточно відпустив усе.
Урок, який я виніс: справжня сила не в тому, щоб шукати відповіді у чужих історіях, а в умінні прощати себе і йти далі, залишаючи минуле там, де йому місце.
