Звідки у вас це фото? Іван Коваленко зблід, щойно помітив на стіні знімок зниклого батька
Коли Іван повернувся з роботи у Київський технічний університет, мати стояла на балконі в їхньому старому будинку на Подолі й поливала калию. Нахилившись над підвісними кашпо, вона обережно розправляла листя, а її обличчя сяяло мяким, спокійним світлом ранкової зорі.
Мам, ти як бджілка, сказав Іван, знявши піджак, підійшов і обійняв її за плечі. Знову весь день на ногах?
Та яка ж це робота, відмахнулася вона з посмішкою. Душа відпочиває. Поглянь, як усе цвіте. Аромат ніби весь Поділ перетворився на ботанічний сад.
Вона засміялася тихо, подоброму, як завжди. Іван вдихнув аромат калини і мимоволі згадав, як у дитинстві, коли вони жили в комунальці, їхнім єдиним «садом» був горщик з каланхое, що без упину скидав листя.
Минуло багато років. Тепер мати часто буває на дачі в селі Берковці, яку Іван подарував їй на ювілей. Невеликий будиночок, зате великий город саджай що хочеш: навесні розсада, влітку теплиці, восени закрутки, а взимку чекала весни.
Але Іван знав: якою б не була її усмішка, в очах матері завжди жила тиха, світла туга, що не зникне, доки не збувається її найзаповітніша мрія побачити того, кого вона чекала все життя.
Батько. Олександр Коваленко пішов на роботу одного звичайного ранку і не повернувся. Тоді Івану було лише пять. Марія розповідала, що того дня він поцілував її в скроню, підморгнув сину і сказав: «Будь молодцем». І пішов, не знаючи, що назавжди.
Потім були заяви, міліція, пошуки. Родичі й сусіди шепотіли: «Може, поїхав», «Має іншу», «Щось сталося». А мати повторювала одне:
Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутись.
Ця думка не покидала Івана навіть через тридцять із лишком років. Він був впевнений, що батько не міг їх покинути. Просто не міг.
Після школи Іван вступив до технічного вишу, хоча в глибині душі мріяв бути журналістом. Але розумів: треба якомога швидше стати на ноги. Мати працювала санітаркою у міській лікарні, брала нічні зміни і ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги розпухали, а очі червоніли від недосипу, вона говорила:
Все добре, Ваню. Головне вчитися.
І він вчився. А ночами шукав батька в реєстрах зниклих, переглядав архіви, писав на форуми. Надія не згасала навпаки, ставала його сутністю. Він став сильним, бо знав, що має бути опорою для мами.
Коли отримав першу стабільну роботу в ІТсфері, спершу розрахувався з маминими боргами, потім відкрив заощадження, а згодом придбав ту саму дачу. І сказав:
Все, мамо, тепер ти відпочиваєш.
Вона тоді плакала, не соромлячись сліз. А він обійняв її й прошепотів:
Ти це заслужила тисячу разів. Дякую тобі за все.
Іван мріяв про сімю, про дім, у якому пахне борщем і свіжою випічкою, де в неділю збираються всі рідні, і лунає дитячий сміх. Поки ж він працював, збираючи гроші на власну справу, його руки залишалися вправними ще з дитинства любив майструвати.
Та в серці жила мрія знайти батька. Хочеться, щоб одного разу він увійшов у дім і сказав:
Пробачте Раніше не міг.
Тоді все стало б на свої місця. Вони б зрозуміли. Пробачили. Обійнялися утрьох. І все стало б посправжньому.
Іноді Іван ловив себе на думці, що ще чує голос батька, коли той підіймав його на руки і казав: «Ну що, богатирю, полетіли?», підкидаючи його до неба. А потім міцно ловив
Тієї ночі Іван знову бачив його уві сні. Олександр стояв на березі Дністра в старому пальті, кликав його. Обличчя було розмите, ніби крізь туман, але очі ті самі, сірі, рідні.
Робота Івана була стабільною, проте однієї зарплати в гривнях не доїхати до мрії про власну справу. Тож увечері він підробляв налаштовував компютери, «розумні» системи. За вечір встигав відвідати дватри будинки: принтер, роутер, оновлення усе знав напамять. Особливо його цінували літні люди, бо був ввічливий, терплячий, нічого не навязував, все пояснював зрозуміло.
Одного разу замовлення прийшло через знайому: багата сімя, котеджне містечко за межами Києва, охорона, пропуски. Потрібно налаштувати домашню мережу.
Приїжджайте після шостої. Господиня буде вдома, все покаже, попередили.
Іван прибув вчасно, проїхав КПП і підїхав до білого будинку з колонами та великими вікнами. Двері відчинила молода дівчина двадцять пять років, тендітна, в легкій сукні.
Ви майстер? Проходьте. У кабінеті тата. Він у відрядженні, але просив, щоб ви сьогодні все налаштували, сказала вона з легкою усмішкою.
Іван увійшов. Будинок був світлий, просторий, наповнений тонким дорогим ароматом. У вітальні стояв рояль, на стінах картини, полички з книгами, фото в рамках. Кабінет був строгим: темне дерево, зелена лампа, масивний стіл, шкіряне крісло.
Він дістав інструменти і сів до компютера. Усе йшло, доки випадковий погляд не впав на фото на стіні. Молоде подружжя: жінка в білому з вінком з польових квітів, поруч чоловік у сірому костюмі. Усі посміхаються.
І хоча роки змінили риси, внутрішній голос пролунав чітко: це він. Батько.
Іван підвівся, підійшов. Сірі очі, знайомі вилиці, ямочка біля губ помилитись було неможливо.
Перепрошую а хто на цьому фото? запитав він тихо.
Дівчина, яку звали Зоряна Литвин, здивовано підняла брову.
Це мій тато. А ви його знаєте?
Іван не знав, що сказати. Дивився на світлину, наче бачив привид. Серце гупало так сильно, що здавалося, вона це почує. Нарешті він видавив:
Здається можливо, так. Видихнув важко. Ви б не могли розповісти, як ваші батьки познайомились? Вибачте, можливо, звучить дивно, але для мене це важливо.
Зоряна трохи зніяковіла, а потім відповіла:
Тато колись був інженером. Ми познайомились випадково на відпочинку в Карпатах, потім закохались
Вона подивилась на Івана:
Ви наче зблідли. Все гаразд? Може, води?
Іван кивнув мовчки. Дівчина пішла на кухню, а він залишився, не розуміючи, навіщо це робить. Можливо, це неетично. Можливо, незаконно. Але відкрив «Мій компютер» і почав шукати.
Папка «Особисте» була захищена паролем. Іван ввів дату свого народження і диво: спрацювало. Усередині старі фото, скани документів і текстовий файл без назви. Він відкрив його.
Текст починався різко, мов лист, який довго не наважувалися написати:
«Я з першого дня знав, що це неправильно. Ти була гарна, розумна, забезпечена й закохана. А я ніхто. Лише починав. Збрехав, що неодружений, що нікого не маю. Думав, це буде короткий роман. Але все скрутилося: ти представила мене батькам як нареченого, ми готувалися до весілля Хотів втекти, але вже не міг. Твоє довіря, гроші твого батька тримали мене. Мені зробили нові документи. Паспорт без позначки про шлюб. Я не пишаюсь цим. Але думав, так буде легше всім. Ліда забуде. Син ще малий не зрозуміє. А тепер я сам себе не впізнаю. Живу в достатку, та кожен ранок пю каву з думкою, що я зрадник. А повернення назад вже немає»
Очі Івана затуманились. Він відкинувся на спинку крісла і довго сидів, втупившись у одну точку. Не знав, що відчувати: злість, зневагу, жаль?
Перед ним зрада, розтягнута на десятиліття. Мати, яка все життя працювала, збирала копійки, не виходила заміж вдруге, жила лише для сина. А батько жив у розкоші, забув, відмовився, переписав свою долю.
Іван швидко завершив роботу, отримав конверт з готівкою в гривнях і пішов. Не памятав, як добрався до машини. Сів, закрив двері руки тремтіли.
Три дні він не міг знайти слів, вигадував, як сказати правду. Але мати, як завжди, відчула:
Щось трапилось, Ваню? Ти ніби сам не свій
І він розповів усе: про будинок, фото, ноутбук, про історію, яку прочитав.
Вона слухала мовчки, не перебивала жодного разу. Лише раз заплющила очі й стиснула пальці так сильно, що побіліли суглоби.
Коли він замовк, в кімнаті запанувала тиша. Потім вона підвелася, підійшла до вікна, довго дивилась у далечінь. А потім спокійно сказала:
Знаєш а мені полегшало.
Іван здивувався:
Полегшало?
Так. Я стільки років жила з питанням: «Чому?», «А може, він у біді?», «А якщо». А тепер знаю. Він не в біді. Він просто обрав інше життя.
Вона сіла за стіл, сперлася на руки. В її очах не було сліз, лише втома, що приходить після довгої дороги.
Тепер мені не потрібно чекати, Ваню. Не треба боятись, що я щось упустила. Я вільна.
Пробач, що я що взагалі це знайшов, прошепотів він.
Мати похитала головою:
Не треба вибачень. Усе в житті на краще. Просто ми не завжди це одразу розуміємо.
Вона піднялася й обійняла його, так, як колись обіймала, коли він падав з велосипеда.
Знаєш, ти мій найбільший подарунок. І навіть він замислилася вона, він подарував мені тебе. А отже, не все було даремно.
Того вечора Іван сидів біля ставка в парку Слави, дивився, як небо ніжно рожевіє на заході.
Він зрозумів: не хоче бачити батька, не хоче ні слів, ні пояснень, ні порожніх вибачень. Його тато не той, хто живе в чужому маєтку. Батько це образ з дитинства, теплий, чистий, без зайвого. Нехай залишиться в спогадах.
Жити це не тримати зло, не тягнути за собою минуле, яке вже не йде поруч. Жити це вміти відпускати.
І саме того вечора Іван остаточно відпустив усе.
