Звідки у тебе це фото? Іван зблід, лише помітивши на стіні знімок свого зниклого тата.
Коли Іван прийшов додому з роботи, мама стояла на балконі й поливала герань. Нахилившись над підвісними кашпо, вона обережно розставляла листя, а її обличчя світилася якимось тихим, спокійним світлом.
Мам, ти справжня бджілка, сказав Іван, зняв піджак, підійшов і обійняв її за плечі. Знову весь день на ногах?
Та яка ж це робота, відмахнулася вона з посмішкою. Душа відпочиває. Дивись, як усе цвіте. Аромат ніби не балкон, а цілий сад.
Вона сміялася тихо, подоброму, як завжди. Іван вдихнув аромат герані і ненароком згадав, як у дитинстві, коли вони жили в коммунальці, їхній «садок» був лише горщик із каланхоею, що постійно скидав листя.
Минуло багато років. Тепер мама часто буває в дачі, яку Іван подарував їй на ювілей. Невеликий будиночок, а от сад справжній оазис: навесні розсада, влітку теплиці, восени кущики, а взимку лише чекати весни.
Іван знав, що за усмішкою мами завжди ховається тиха, світла туга. Вона чекала найзаповітнішої мрії зустріти того, кого шукала все життя.
Батько. Він пішов на роботу одного звичайного ранку і не повернувся. Тоді Івану було всього пять. Мама розповідала, що того дня він поцілував її в скроню, підморгнув синові й сказав: «Будь молодцем». І пішов, не знаючи, що назавжди.
Потім були заяви, міліція, пошуки. Родичі й сусіди шепотіли: «Може, втік», «Може, знайшов іншу», «Щось сталося». Але мама повертала:
Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутись.
Ця думка не залишала Івана навіть через тридцять років. Він був впевнений: батько не міг їх покинути. Просто не міг.
Після школи Іван вступив до технічного університету, хоча в душі мріяв стати журналістом. Але зрозумів, що треба швидко стати на ноги. Мама працювала санітаркою в лікарні, брала нічні зміни, ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги розпухали, а очі червоніли від недосипу, казала:
Все добре, Ваню. Головне вчися.
І він вчився. А ночами шукав батька в базах зниклих, переглядав архіви, писав на форуми. Надія не згасала, навпаки, ставала його сутністю. Він зростав міцним, бо знав, що має бути опорою для мами.
Коли отримав першу хорошу роботу, спочатку сплатив мамині борги, потім відкрив заощадження й, нарешті, купив ту саму дачу. І сказав:
Все, мамо, тепер ти можеш відпочити.
Вона заплакала, не приховуючи сліз. Іван обійняв її і прошепотів:
Ти це заслужила тисячу разів. Дякую за все.
Іван мріяв про сімю, про дім, де пахне борщем і домашньою випічкою, де в неділю збираються рідня і лунає дитячий сміх. Поки ж він працював, збирав гроші на свою справу. Рукі його завжди були вправні ще з дитинства любив майструвати.
А в серці жила мрія знайти батька. Хотілося одного дня увійти у будинок і сказати:
Пробачте Я не зміг раніше.
Тоді все стало б на свої місця. Вони б зрозуміли, пробачили, обійнялися утрьох і життя стало б справжнім.
Іноді Іван ловив себе на думці, що все ще чує його голос: як батько піднімав його на руки і казав: «Ну що, богатирю, полетіли?», підкидаючи вгору, а потім міцно тримав
Тієї ночі уві сні Іван знову бачив його на березі річки в старому пальті, кличе. Обличчя розмите, ніби в тумані, але очі ті ж сірі, рідні.
Робота в Івана була стабільна, проте однієї зарплати не в достатку, особливо коли мріяв про свій проєкт. Тож ввечері підробляв налаштовував компютери, «розумні» системи. За вечір встигав зайти в дватри будинки: принтер, роутер, оновлення усе знав напамять. Працювали йому старші люди він був ввічливий, терплячий, нічого не навязував, все пояснював зрозуміло.
Одного разу замовлення прийшло через знайому: багата сімя в котеджному містечку за Київським шосе, охорона, пропуски. Потрібно налаштувати домашню мережу.
Приїжджайте після шостої, сказали. Господиня буде вдома, все покаже.
Іван приїхав вчасно, проїхав КПП і підїхав до білого будинку з колонами і великими вікнами. Двері відкрила молода дівчина, близько двадцяти пяти, в ніжній сукні.
Ви майстер? Проходьте. Все в кабінеті тата. Він у відрядженні, а просив, щоб ви все сьогодні налаштували, сказала вона з легкою посмішкою.
Він зайшов. Будинок був просторий, наповнений легким дорогим ароматом. У вітальні рояль, на стінах картини, полиці з книгами, фото в рамках. Кабінет строгий: темне дерево, зелена лампа, масивний стіл, шкіряне крісло.
Він кивнув, дістав інструменти і сів за компютер. Усе йшло, поки випадковий погляд не впав на фото на стіні. Молоде подружжя: жінка в білому з квітами у волоссі, поруч чоловік у сірому костюмі, усміхаються.
І хоча роки змінили риси, голос у голові пролунав чітко: це він. Батько.
Іван підвівся, підійшов. Сірі очі, знайомі вилиці, ямочка біля губ. Помилитися було неможливо.
Перепрошую а хто на цьому фото? запитав він тихо.
Дівчина здивовано подивилася.
Це мій тато. А ви його знаєте?
Іван не знав, що відповісти. Дивився на світлину, наче бачить привид. Серце колотилося так сильно, що здавалося, вона це почує. Нарешті він вимовив:
Здається можливо, так. Видихнув важко. Ви не могли б розповісти, як ваші батьки познайомилися? Вибачте, може звучить дивно, а мені це справді важливо.
Дівчина трохи зніяковіла, а потім відповіла:
Тато мав незвичайну долю. Спочатку був інженером. З мамою познайомилися випадково на відпочинку, а потім закохалися
Вона підняла брову:
Ви наче зблідли. Все гаразд? Може, води?
Іван кивнув мовчки. Дівчина попрямувала на кухню, а він не розумів, навіщо це робить. Можливо, неетично, можливо, незаконно. Але він відкрив «Мій компютер» і почав шукати.
Папка «Особисте» була захищена паролем. Іван ввів дату свого народження і вона відразу відчинилася. Всередині старі фото, скани документів, текстовий файл без назви. Він клікнув.
Текст починався різко, мов лист, який довго не наважувалися написати:
«Я з першого дня знав, що це неправильно. Ти була гарна, розумна, забезпечена й закохана. А я ніхто. Лише починав. Збрехав, що неодружений, що нікого не маю. Думав, це буде короткий роман. Але все закрутилося: ти представила мене батькам як нареченого, ми готувалися до весілля Хотів втекти, та вже не міг. Твоє довіря, гроші твого батька тримали мене. Мені зробили нові документи. Паспорт без відмітки про шлюб. Я не пишаюсь. Думав, так буде легше. Ліда забуде. Син ще малий не зрозуміє. А тепер я сам себе не впізнаю. Живу в достатку, та кожен ранок пю каву з думкою, що я зрадник. Повернення назад вже нема»
Очі Івана затуманилися. Він відкинувся на спинку крісла, довго сидів, втупившись у одну точку. Не знав, що відчувати: злість? Жаль? Зневагу?
Перед ним зрада, розтягнута на десятиліття. Мати, яка все життя працювала, збирала копійки, не виходила заміж вдруге, жила лише ним. А батько жив у розкоші, забув, відмовився, переписав свою долю.
Іван швидко завершив роботу, отримав білий конверт із готівкою і пішов. Не памятав, як дістався до машини. Сів, закрив двері руки тремтіли.
Три дні він не міг знайти слів, думав, як сказати правду. Але мама, як завжди, відчула:
Щось трапилось, Ваню? Ти ніби сам не свій
І він розповів все: про будинок, фото, ноутбук, про історію, яку прочитав.
Вона слухала мовчки, не перебивала. Лише раз заплющила очі й стиснула пальці так сильно, що побіліли суглоби.
Коли він замовк, в кімнаті запанувала тиша. Потім вона піднялася, підійшла до вікна і довго дивилась у далечінь. Нарешті спокійно сказала:
Знаєш а мені полегшало.
Іван здивувався:
Полегшало?
Так. Я стільки років жила з питанням «Чому?». «А може, він у біді?», «А якщо». Тепер знаю. Він не в біді. Він просто обрав інше життя.
Вона сіла за стіл, сперлася на руки. У її очах не було сліз, лише втома, така, що буває після довгої дороги.
Тепер мені не потрібно чекати, Ваню. Не треба боятись, що я щось упустила. Я вільна.
Пробач, що я що взагалі це знайшов, прошепотів він.
Мама похитала головою.
Не треба вибачень. Усе в житті на краще. Просто ми не завжди це одразу розуміємо.
Вона підходила і обіймала його, як колись, коли він падав з велосипеда.
Ти мій найбільший подарунок. І навіть він задумалася, він подарував мені тебе. А значить, не все було даремно.
Того вечора Іван сидів біля ставка, спостерігаючи, як небо ніжно рожевіє на заході.
Він зрозумів, що не хоче бачити батька, не хоче ні слів, ні пояснень, ні пустих вибачень. Його тато не той, хто живе в чужому маєтку. Це образ з дитинства: теплий, чистий, без зайвого. Нехай залишиться в спогадах.
Жити це не тримати зло, не тягнути за собою минуле, що вже не йде поруч. Жити це вміти відпускати. І саме того вечора Іван остаточно відпустив усе.
