Мене звільнили під приводом «вік». На прощання я роздала колегам троянди, а начальнику залишила папку з результатами мого підпільного аудиту.
— Зоряно, нам доведеться розійтися, — проголосив Геннадій, голосом, яким він завжди вкривав свої підступи м’якою батьківською ноткою.
Він розкинувся у важкому шкіряному кріслі, схрестивши пальці на животі.
— Ми вирішили, що компанії потрібен новий погляд, нова енергія. Ти ж розумієш.
Я дивилася в його доглянуте обличчя, у дорогий краватковий вузол, який сама підбирала йому на минулорічний корпоратив.
— Розумію, — відповіла я спокійно. — Нова енергія — це Катруся з рецепції, що плутає дебет і кредит, а їй лише двадцять два, і вона сміється з усіх твоїх жартів?
Геннадій стиснув губи.
— Не вік, Зоряно. Просто твій підхід вже трохи застарілий. Ми стоїмо на місці, потрібен прорив.
Прорив — слово, що лунало в його устах останні півроку. Я будувала цю фірму з нуля, коли ми ще дихали в крихкому офісі з обшарпаними стінами. Тепер, коли простір вкритий блиском, я, здається, вже не вписуюсь у нову картину.
— Гаразд, — підвелася я, відчуваючи, як всередині все стигне. — Коли звільнити мій стіл?
Його очікування — сльози, крики, скандал — розвіяло моє спокійне слово.
— Можеш сьогодні, без поспішки. Відділ кадрів підготує папери, компенсація буде, як треба.
Я кивнула і рушила до дверей. Перш ніж схопити ручку, озирнулася.
— Ген, ти правий. Компанії дійсно потрібен прорив. І я, мабуть, його забезпечу.
Він лише поблажливо усміхнувся, не зрозумівши.
У великій залі, де працювало близько п’ятнадцяти людей, панувала напружена атмосфера. Дівчата винувато відводили погляд. Я піднялася до свого столу, на якому вже чекала картонна коробка.
Тихо почала пакувати речі: фотографії дітей, улюблену чашку, стопку професійних журналів. На дно поклала маленький букетик конвалій, який приніс вчора мій син. Потім вийняла з сумки дванадцять червоних троянд — по одній для кожного, хто був зі мною роками, і товсту чорну папку на зав’язках.
Я прошлася офісом, вручавши квітку кожному. Говорила прості слова вдячності, хтось обіймав, хтось плакав — це було, немов прощання з родиною.
Повернувшись до столу, в руках залишилася лише папка. Я пройшла повз розгублені обличчя колег і знову ступила в кабінет Геннадія. Двері були відчинені, він говорив по телефону і сміявся.
— Так, стара гвардія йде… Так, час рухатися далі…
Я не стукнула, просто зайшла, підвела папку до його документів.
— Це що таке? — запитав він, піднявши руку до слухавки.
— Це мій прощальний подарунок, Ген. У ній зібрані всі твої «прориви» за останні два роки: цифри, рахунки, дати. Переглянь у вільний час, особливо розділ про «гнучкі методології» виведення коштів.
Я повернулася і вийшла, відчуваючи, як його погляд спершу сканує папку, а потім мене. Він відкинув слухавку, урвав розмову, а я не озиралася.
З порожньою коробкою в руках я пройшла весь офіс. Погляди колег змішували страх і таємне захоплення. На кожному столі стояла моя червона троянда — виглядало, ніби поле маків після сутички.
Біля виходу наздогнав мене головний айтішник Сергій, мовчазний хлопець, якого Геннадій вважав лише функцією. Рік тому, коли Ген намагався навкруги накласти штраф за збій сервера, я принесла докази і захистила Сергія.
— Олено Петрівно, — сказав він тихо, — якщо щось буде потрібно… дані, хмарні копії… Ви знаєте, де мене знайти.
Я кивнула, у відповідь отримавши перший голос спротиву.
У домі чекали чоловік і син‑студент. Побачивши коробку, вони зрозуміли, що сталося.
— Ну що, спрацювало? — спитав чоловік, беручи коробку.
— Початок покладено, — відповіла я, знявши взуття. — Тепер чекаємо.
Мій син‑майбутній юрист обійняв мене.
— Мамо, ти неймовірна. Я ще раз переглянув усі документи, що ти зібрала. Там без шансів — жоден аудитор не знайде прогалини.
Весь вечір я чекала дзвінка. О 23:00 пролунав гіркий голос.
— Зоряно? — у його словах не було колишньої м’якості, лише погано прихована паніка. — Я переглянув твої… документи. Це жарт? Шантаж?
— Навіщо так грубо, Геннадію? — спокійно відповіла я. — Це не шантаж, це аудит і подарунок.
— Ти розумієш, що можу тебе знищити? За наклеп! За крадіжку документів!
— А ти знаєш, що оригінали вже не в мене? І якщо щось трапиться зі мною чи родиною, ці папери автоматично підуть до кількох дуже цікавих адрес, зокрема до податкової та твоїх інвесторів.
Тиша, лише глухий шип.
— Чого ти хочеш, Зоряно? Грошей? Повернутись?
— Я хочу справедливості, Гене. Повернути кожну копійку, яку ти вкрав, і щоб ти сам пішов, тихо.
— Ти збожеволіла! — вигукнув він. — Це моя компанія!
— Це була НАША компанія, — твердо сказала я. — Поки ти вважаєш гаманець важливішим за людей. У тебе час до завтрашнього ранку.
О дев’ятій очікую новин про твою відставку. Якщо їх не буде — папка вирушить у подорож. Надобраніч.
Наступного ранку листа не було. О 9:15 прийшло повідомлення від Геннадія: термінова загальна зустріч о 10:00, з приміткою «Приходь, побачимо, хто кого». Він вирішив грати ва-банк.
— Що ти робитимеш? — спитав чоловік.
— Піду. Прем’єру власного фільму не пропустиш.
У 9:55 я увійшла в переговорну. Усі вже сиділи. Геннадій стояв біля великого екрану, усміхнувшись, мов хижак.
— Ось і наша зірка. Сідайте, Зоряно, нам всім цікаво послухати, як фінансовий директор, звинувачений у непрофесіоналізмі, шантажує керівництво.
Він розмахував моєю папкою, наче прапором.
— Ось вона! Колекція вигадок від людини, яка не хоче прийняти, що її час минув!
Колектив мовчав, очі впали, сором і страх перепліталися. Я чекала, поки він зробить паузу, і в той момент написала Сергію: «Починай».
Екран згас, потім з’явився скан платіжки за вигадані «консультації» фірмі-одноденці, оформленій на його тещу.
Геннадій завмер. На екрані змінювалися документи: рахунки за його особисті подорожі, кошториси на ремонт дачі, скріншоти переписок з відкатами.
— Що це? — пробурмотів він.
— Це називається «візуалізація даних», — чітко відповіла я, піднімаючись. — Ти говорив про прорив?
Прорив компанії — у бік очищення від крадіжок. Мій підхід може і застарів, але я вірю, що красти не можна.
Я звернулася до колег.
— Я не прошу вас обирати сторону. Показала факти, робіть висновки самі.
Поклала телефон на стіл.
— До речі, Гене, усе це в реальному часі надсилається інвесторам. Тож, думаю, звільнення — найм’якіший варіант, що на тебе чекає.
Геннадій глянув на екран, потім на мене. Його обличчя посіріло, пафос зник, залишився просто наляканий чоловік.
Я повернулася і вийшла. Першим підвівся Сергій, потім Ольний менеджер Ольга, яку Геннадій постійно принижував, далі аналітик Андрій, чиї звіти Геннадій привласнював, і навіть тихенька бухгалтер Марина, що часто плакала через його дріб’язкові зауваження. Вони йшли не за мною, а від нього.
Через два дні подзвонив незнайомий — антикризовий менеджер, найнятий інвесторами.
— Геннадія відсторонено, йде перевірка, — сухо повідомив. — Дякуємо за інформацію. Пропонуємо повернутися, щоб стабілізувати ситуацію.
— Дякую, — відповіла я. — Але я краще збудую нове, ніж розбирати уламки старого.
Перші місяці були важкими: орендований офіс, що нагадував наш початок, дванадцять‑годинні робочі дні, команда — я, чоловік, син, Сергій, Ольга. Назва нашої фірми — «Аудит і Порядок», і вона відповідала дійсності.
Ми шукали клієнтів, доводячи компетентність не словами, а результатами. Іноді проїжджаючи наш колишній офіс, бачу нову вивіску: компанія не витримала ні прориву, ні скандалу.
Мене не звільнили через вік. Мене звільнили, бо я була дзеркалом, у якому Геннадій бачив свою жадібність і бездарність. Він хотів розбити це дзеркало, забувши, що уламки різають набагато глибше.
