Самотній 91-річний дідусь врятував цуценя, не підозрюючи, що той невдовзі врятує його самого
Після втрати дружини та сина 91-річний Дмитро перестав вірити в чудеса. Його життя в маленькому селі під Львовом перетворилося на сіру низку днів, де кожен крок відгукувався болем у старих кістках. Та все змінилося, коли він знайшов покинуте цуценя в розірваній коробці біля дороги. А через два роки, коли цей пес зник, пошуки привели старого до дива, про яке він навіть не смів мріяти.
Холодний осінній вітер гнав опале листя по пустельній стежці, що вела до старої каплиці. Дмитро повільно йшов, спираючись на потерту тростину, кожен крок давався йому важко. У 91 рік він рухався обережно, а кожен подих нагадував йому, як довго він живе — і як самотньо. Після смерті дружини Олени та сина Олексія, які загинули в страшній аварії багато років тому, його світ обвалився, залишивши лише порожнечу.
Туман стелився над землею, огортаючи все навколо примарною димкою, коли слабкий звук змусив його зупинитися. Жалібне скиглення, ледве чутне, долинало з мокрої картонної коробки, залишеної на узбіччі. Сустави, змучені артритом, боліли, коли він, крекчучи, нахилився подивитися. Усередині тремтіло крихітне цуценя — чорно-білий клубочок з великими очима, повними прохання. На кришці коробки криво висіла записка: «Подбайте про нього!»
Серце Дмитра, закам’яніле від горя та самотності, здригнулося. Він прошепотів, дивлячись в ці очі:
— Напевно, Бог все-таки не забув про мене…
Тремтячими руками він підняв малюка, загорнув у старий піджак і пішов додому. Каплиця зачекає — цей крихітний янгол потребував його більше.
Цуценя він назвав Левом — так Олена хотіла назвати їхню другу дитину, якої доля їм не подарувала. У добрих очах пса було щось від її лагідності, і ім’я зворушило душу, як рідне.
— Сподіваюся, ти мене полюбиш, малий, — сказав Дмитро, а цуценя у відповідь виляло крихітним хвостиком.
З першого дня Лев увірвався в життя старого, наповнивши його радістю та дзвінким гавкотом. Він виріс у великого пса з білою плямою у формі зірки на грудях. Вранці приносив Дмитрові капці, а вдень сидів поруч, поки той пив чай, ніби відчуваючи, що старий потребує його тепла. Два роки вони були нерозлучні. Лев став для Дмитра сенсом вставати вранці, виходити на вулицю, посміхатися світу. Їхні вечірні прогулянки селом стали звичним видовищем: похилий дідусь і його вірний пес, що неквапливо йдуть у західних сутінках.
Але одного разу настав той страшний жовтневий четвер. Лев увесь день був на взводі — його вуха тряслися, він раз по раз вив, притискаючись до вікна. Того дня в селі було шумно: неподалік, у закинутому саду, зібралася зграя бродячих псів. Пізніше Дмитро дізнався, що їх приманила тічка однієї з собак. Лев метався біля дверей, скиглив, ніби щось кликало його надвір.
— Заспокойся, друже, — лагідно сказав старий, взявши повідок. — Після обіду погуляємо.
Але тривога Лева лише зростала. Коли Дмитро випустив його на огороджене подвір’я, як робив завжди, пес кинувся в далекий кут, завмер, прислухаючись до далекого гавкоту. Старий пішов у дім готувати їжу, але через п’ятнадцять хвилин, покликавши Лева, не почув відповіді. Калитка була прочинена, в поштовій скриньці лежав лист. А пса не було. Може, листоноша забув закрити? Паніка стискала груди Дмитра. Він хрипло кликав Лева, обходячи подвір’я, але той зник.
Години перетворилися на дні. Дмитро майже не їв, не спав, сидів на ґанку, стискаючи нашийник Лева. Ночі стали нестерпними — тиша, до якої він звик, тепер розривала душу, а тікання старого годинника било по нервах. Коли сусід Іван прибіг із звісткою про збитого пса на шосе, ноги старого підкосилися. Серце розлетілося на шматки. Дізнавшись, що це не Лев, він зітхнув із полегшенням, але тут же відчув провину. Він поховав того пса, пошепки молячись, — не міг залишити його без прощання.
Два тижні надія згасала. Біль у суглобах терзала сильніше — чи то від пошуків, чи від повернутої самотності. І раптом тишу розірвав дзвінок телефону.
— Дмитре Івановичу, це дільничний Сергій, — голос тремтів від хвилювання. — Я не на службі, гуляв біля лісу за старим млином. Чую гавкіт з покинутого колодязя. Здається, це ваш пес. Приїжджайте!
Старий, тремтячи, схопив тростину, кинувся до Івана, благаючи відвезти його. Біля колодязя їх чекав Сергій з мотузками і ліхтарями.
— Він там, — сказав він. — Бачив білу зірку на грудях, коли посвітив.
— Леве! — крикнув Дмитро, голос зрився. — Сину, ти чуєш мене? Відгукнися!
З глибини донісся знайомий гавкіт. За годину приїхали рятувальники. Один спустився вниз, і незабаром натовп ахнув від радості. Лева витягли — брудного, змарнілого, але живого. Як тільки його відпустили, він кинувся до Дмитра, збивши старого з ніг.
— Мій хлопчику, — плакав він, вчепившись у шерсть. — Злякав ти мене до смерті…
Люди навколо аплодували, хтось витирав сльози. Стара з сусіднього будинку шептала:
— Два тижні він ходив, кликав пса, поки голос не захрип. Ось вона, справжня любов…
Сергій допоміг старому підвестися.
— Поїхали додому, — сказав він.
Наступного вечора будинок Дмитра дзвенів від голосів. Він зварив свій знаменитий борщ, а Лев ходив між гостями, але завжди повертався до ніг господаря. Пізніше старий сів у крісло, пес заснув поруч. Вітер за вікном тихо шепотів.
— Олена завжди казала, що сім’я знайде один одного, які б шляхи не вибрала доля, — пробурмотів Дмитро.
Лев під час сну поворухнув хвостом, погоджуючись. Тієї ночі вони спали спокійно, знаючи, що тепер разом назавжди.
