ОЛЕСЯ
Микола вибіг із під’їзду й швидко пішов у бік крамниці. Він поспішав встигнути до закриття — адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох і притискала до себе такого ж малесенького песика.
— Тітонько, купіть, будь ласка, мому песикові хліба, — тихо попросила малеча, дивлячись на жінку, що заходила всередину.
— Дівчинко, де твоя мама? Чого так пізно на вулиці? Іди додому! — суворо відрізала жінка й пішла далі.
Микола, який бачив це, зупинився. Погляд дівчинки був сумним і безрадісним. Він зрозумів — справа не в песикові… На відміну від тієї жінки, він здогадався, що дівчинка голодна й просить їжу для себе.
— А твій песик їсть хліб? — посміхнувся Микола, підійшовши ближче.
— Так, — поспішно запевнила дівчинка. — Взагалі, він любить ковбаску й цукерки. Але якщо голодний, то й хліб їсть.
— Зрозумів, — похмуро промовив Микола. — Почекайте трохи, я швидко…
Усередині він швидко узяв хліб, кинув у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, батька він ніколи не бачив. Микола пам’ятав, як голодував по кілька днів — у ті часи, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й із нею йшла у запій. Інколи він увечері обходив дитячі майданчики. На вулиці вже було темно, і він світив маленьким ліхтариком у пісочниці, знаходив там недогризену цукерку чи печиво… Він пам’ятав свій погляд тоді — безпорадний, голодний. У тієї дівчинки біля крамниці був такий самий погляд…
Вийшовши, він підійшов до дівчинки. Хотів віддати пакет із їжею, але зрозумів, що вона сама його не донесе. Адже у неї на руках тремтіла собачка.
— Я купив твоєму песикові трохи їжі. Ти далеко живеш? — запитав Микола.
— Ні. Ось у тому будинку, — показала дівчинка на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Ходім, я допоможу донести.
Погляд малечі одразу оживився. Вона весело пішла попереду, наспівуючи знайому Миколі мелодію.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Олеся, — відповіла дівчинка. — А це мій друг, Казка.
Вона показала на собачку. Дорогою розповіла, що живе з мамою та бабусею. А недавно знайшла Казку на вулиці й забрала додому.
Микола ще сподівався, що помиляється. Може, у Олесі добра мати, просто живуть вони бідно.
— Ось тут я живу, — показала дівчинка на вікно другого поверху, звідки лунала музика. — Я не піду додому. Поїмо тут, коло під’їзду.
— А бабуся вдома? — запитав Микола. На вулиці вже було по одинадцятій, а дитині так пізно тут було не місце.
— Так. Дома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — похмуро сказала Олеся.
Микола стояв у повній розгубленості. На вулиці вже давно стемніло, навколо ні душі. Він не хотів залишати дівчинку одну й наполіг, щоб вона пішла додому.
— Закрийтеся з Казкою у кімнаті, повечеряйте й ляжте спати. Пізно вже. Небезпечно. Ти ж не хочеш, щоб твого песика хтось украв?
Олеся похитала головою й міцніше притиснула песика до себе. Микола провів її до дверей і, переконавшись, що вона зайшла, пішов додому. Настрій був скверним. Він думав, що тепер інші часи, що соціальні служби працюють інакше. Але виявилося — ні. Все, як і колись…
Дружина спочатку накинулася на нього — де ходив так довго? Вечеря встигла охолонути, вона вже стурбувалася. Наталя була на шостому місяці вагітності, тому Микола звик до її змін настрою. Побачивши, що чоловік чимсь схвильований, вона почала розпитувати.
За вечерею він розповів про Олесю, про її песика, який, схоже, був єдиним другом дівчинки.
— Молодець, що допоміг. Хоча б поїла сьогодні досита, — сумно сказала Наталя. — Але не засмучуйся, безпритульних дітей багато, ми не всім зможемо допомогти. Тем більше, у нас скоро з’явиться син, і турбота потрібна йому.
Микола розумів, що дружина права. Але ту ніч він ледве спав. Не очікував, що та дівчинка так глибоко западе йому в душу.
Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Наталя захотіла зайти по солодощі до чаю. Біля крамниці знову стояла Олеся… Дівчинка ридала, ніби з нею сталося щось страшне.
— Олесю! Що трапилося? — Микола підбіг і присіМикола міцно обіймав її, обіцяючи, що відтепер ніхто не відніме у неї щастя, а в його серці вже народилася нова мрія — стати для Олесі та її маленького песика тим, кого він сам ніколи не мав: справжнім батьком.
