ОЛЕСЯ
Ярослав вийшов із під’їзду та швидко пішов у бік крамниці. Він поспішав встигнути до закриття, адже вечеряти без хліба не хотілося. Біля дверей стояла маленька дівчинка років чотирьох і притискала до себе таких же розмірів песика.
— Тітонько, купіть моєму цуценятку хліба, — тихо попросила дівчинка, дивлячись на жінку, що заходила всередину.
— Дитинко, де твоя мама? Чого так пізно на вулиці? Іди додому! — суворо відповіла жінка й пішла далі.
Ярослав, який бачив усе це, зупинився. Погляд дівчинки був сумним і безрадісним. Чоловік здогадався, що справа не в песикові… На відміну від тої жінки, він зрозумів — дівчинка голодна й просить їжу для себе.
— А твій песик їсть хліб? — усміхнувся він, підійшовши ближче.
— Так, — поспішно відповіла дівчинка. — Взагалі, він любить ковбасу й цукерки. Але коли дуже голодний, то їсть і хліб.
— Зрозумів, — сумно сказав Ярослав. — Зачекай трохи, я швиденько…
У крамниці він узяв хліб, поклав у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та ковбасу «Докторську». Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, батька він ніколи не бачив. Ярослав пам’ятав, як голодував по кілька днів, коли мати, отримавши мізерну зарплатню прибиральниці, йшла у запій. Бувало, він вечорами ходив дитячими майданчиками, світив ліхтариком у пісочниці й іноді знаходив недогризену цукерку чи печиво… Він пам’ятав свій погляд. Тоді він дивився на світ безпорадними голодними очима. У цієї дівчинки біля магазину був такий самий погляд…
Вийшовши на вулицю, він підійшов до неї. Хотів віддати пакет із продуктами, та зрозумів — вона сама не донесе. Адже вона тримала на руках дрібного песика.
— Я купив твоєму цуценятку трохи їжі. Ти далеко живеш? — запитав Ярослав.
— Ні. Ось у тому будинку, — дівчинка показала на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Підемо, я допоможу донести.
Погляд маляти одразу пожвавився. Вона весело пішла попереду, приспівуючи знайому Ярославу мелодію.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Олеся, — відповіла дівчинка. — А це мій дружок, Ральф.
Вона показала на песика. Дорогою дівчинка розповіла, що живе з мамою та бабусею. А нещодавно знайшла Ральфа на вулиці й забрала додому. Ярослав ще сподівався, що помилився. Може, у Олесі гарна мати, просто вони живуть бідно.
— Ось тут я живу, — Олеся показала на вікно другого поверху, звідки лунала музика. — Я не піду додому. Пограюсь біля під’їзду. Дайте нам їжі, ми з Ральфом повечеряємо.
— А бабуся вдома? — запитав чоловік. На вулиці вже було близько одинаденьої, і він розумів, що дітей у такий час тут бути не повинно.
— Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — похмуро сказала Олеся.
Ярослав стояв у німому розпачі. На вулиці вже давно стемніло, навколо не було ні душі. Він не хотів залишати дівчинку саму й наполіг, щоб вона йшла додому.
— Зачинися з Ральфом у кімнаті, повечеряй і лягай спати. Вже пізно. На вулиці небезпечно. Ти ж не хочеш, щоб твого песика вкрали?
Олеся похитала головою і міцніше притиснула цуценя. Ярослав провів її до дверей і, переконавшись, що вона зайшла, пішов геть. Настрій був важким. Він думав, що зараз інші часи, що соціальні служби дбайливіші. Але виявилось — ні. Усе, як і раніше…
Дружина спочатку накинулася на нього, лаючи за запізнення. Вечеря встигла охолонути, вона вже стомилася виглядати у вікно. Боялася, що з Ярославом щось трапилося. Марія була на шостому місяці вагітності, тому він звик до її капризів і змін настрою. Побачивши, що чоловік чимсь засмучений, вона почала розпитувати.
За вечерею Ярослав розповів про Олесю, про її маленького песика, який, мабуть, був її єдиним другом.
— Молодець, що допоміг. Хоч повечеряє досита, — сумно сказала Марія. — Не засмучуйся, безпритульних дітей багато, і ми не зможемо допомогти всім. До того ж, у нас скоро з’явиться син, і тебе потрібно піклуватися про нього, а не про чужих дітей.
Ярослав розумів, що дружина права, і він нічого не зможе змінити. Тієї ночі він майже не спав. Навіть не очікував, що ця маленька Олеся так його вразить.
Через тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти в магазин по солодощі до чаю. Біля дверей знову стояла Олеся… Дівчинка ридала, немов у неї сталося велике горе.
— Олесю! Що трапилося? — Ярослав підбіг до неї й присі
— Вони забрали Ральфа! — задихаючись, промовила дівчинка. — Хлопці відібрали його й пішли у той двір.
— СтоЯрослав швидко повернувся з песиком на руках, і тепер вони з Марією знали — Олеся стане частиною їхньої родини.
